Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

той стіл із горіхового дерева, за яким він писав…

— Хіба то можна було назвати писанням?

— Шкода. Таланту йому було не позичати.

— Насправді він ніколи нічого не писав, Херонімо. Він усе роздумував про те, що збирався написати, й часом, коли ми всі збиралися ввечері в теплому колі друзів, він розказував нам про свої проекти.

— Зрештою, гадаю, це на краще. Одним із недоліків Умберто було вважати мою біографію цінним літературним матеріалом.

— Так, він щось про це казав, але після того все пішло шкереберть. Умберто не мав потягу до простоти. Він відчував потребу викривляти нормальне, немовби щось змушувало його мститися й руйнувати, і через це його початковий проект настільки ускладнився і деформувався, що він сам неначе назавжди загубився у своєму уявному лабіринті, сповненому темряви й жахів, лабіринті, який був тривкішим за нього самого й решту його персонажів — летких, мінливих, таких, які ніколи не мали людської подоби, а лише маски, костюми акторів, грим, який розчинявся… Його одержимість і його ненависть були важливішими від реальності, яку він мусив заперечувати…

— Цікаво, Емператрис. Ти, виявляється, хороша літературна критикеса…

— Після стількох років, проведених із ним.

— Звісно. Але, послухай, головною проблемою цього бідолахи була його потреба, щоб я мав певну духовну цілісність і велич, якої в мене нема, й через це в нього виникло те згубне бажання вигадати мені біографію… А, Асуло, проходьте, який я радий вас бачити, сідайте, Басиліо, склянку віскі для доктора. Затишний дім, чи не так?

— Мій дім так само гарненький, кузене.

— Так, твій смак хороший, але в ньому немає принадливості. Ти завжди була бідною, твоя мати працювала в телефонній компанії, якщо я не помиляюся…

Емператрис почервоніла: що б там не казали, але її мати була видатною дамою.

— …але твій смак завжди на чомусь ґрунтувався. Смак Умберто ж, навпаки, був цілковитою вигадкою. Але годі про нього, є ти й Асула, які допомагають усьому цьому триматися…

Усе було так, як він хотів, — запевняла Емператрис, — ніщо його не розчарує: результати проекту, який він їм доручив, були, щиро кажучи, феноменальними. Що йому хочеться — відпочити чи побачитися з сином?

— Ні… Я трохи стомився. А також зголоднів.

— Тоді ти, напевно, хочеш побачитися з ним після обіду?

Херонімо, повагавшись, сказав, що хутчій ні, насправді він був геть утомлений і сьогодні радше би прогулявся парком, який викликав у нього стільки спогадів, познайомився з місцевим людом або влаштував собі гарненьку сієсту і розпорядився підготувати йому терасу, щоб провести решту дня там. Мабуть уже завтра, так, завтра із самого ранку…

Але наступного ранку він розпорядився, щоб йому запрягли коня. Він виїхав на ньому, лише щоб проїхатися алеями свого маєтку, довкола озерець, порослих очеретом, повз хатинки робітників, де тепер жили потвори третьої, четвертої та п’ятої категорій… Хороша робота, Емператрис, вітаю, розумний захід перестороги — оточити будинки непроникним кільцем із потвор, — сказав їй Херонімо під час вечері: шкіра його благословенного обличчя почервоніла від сонця.

— Емператрис…

— Що?

— У мене виникла забаганка… Забаганка маленького хлопчика…

— Яка ще?

— Мені пригадався той білий манхар[64], який колись у Ринконаді варила у своїй мідній каструлі Пета Понсе, той манхар зі свіжоздоєного молока. Стара проводила цілі вечори, помішуючи вариво в каструлі, і, як наслідок, цей смаколик трохи відгонив димком від спалених гілочок, а молоко виглядало ледь звурдженим… Словом, я раптом згадав, і мені його захотілося…

— Херонімо! Це ж геть просто. Я завтра ж розпоряджуся, і післязавтра ти матимеш його на сніданок…

Херонімо все відкладав свої відвідини подвір’їв Боя. Живучи серед радісних потвор, які плюскалися в басейні, тренували удари ключок у гольфі, слухали Петулу Кларк зі своїх програвачів «Транс-Ошеанік», натирали тіла кремом «Амбре Солер», щоб як слід засмагнути, гортали останній випуск «Парі Матч», щоб дізнатися, з ким збирається одружитися Ґунтер Закс, Херонімо немовби вирішив трохи відпочити, й Берта не змогла втриматися від спокуси й почала подавати йому дуже недвозначні сигнали. Усе — повороти на алеї, обсадженій велетенськими гортензіями, кути, під якими перетиналися коридори — усе нагадувало йому про дружину. Емператрис не вгавала запитувати про Інес, її коштовності, вбрання…

— Усі її речі лежать під замком.

— Де?

— У домі духовних вправ Боговтілення Ла-Чимби.

— А, в родинній капеланії.

— Так. Там цілі келії заповнені її речами. Їх там, либонь, пожирає міль.

— Шкода, що цьому всьому настане кінець!

— Кінець?

Велетенський Херонімо завмер перед Емператрис. Їй було страшно дивитися на нього, такого красивого, з усе ще густим білим волоссям. Бути поруч із ним, дивитися на нього було все одно що зненацька зіткнутися в кав’ярні з тією публікою, яка руйнує в тобі найінтимніше… Дивлячись на нього знизу вгору, карлиця відчула запаморочення.

— Кінця не буде.

— Але ж ти не вічний.

— Хіба?

— А як?..

— За ці кілька тижнів, які я так чудово провів у Ринконаді, я думав про те, що це все не має закінчитися. І що Бой має одружитися, і нічого не закінчиться. Не знаю, можливо, це смак білого манхару, приготованого Петою Понсе, викликав у мене нестримне й раптове бажання мати онуків.

— А як же ми, кузене?

— Хіба ж я не платив вам щедру платню ось уже бозна-скільки років? Я певен, ви зможете дати собі раду.

— Є речі, яким не можна дати ради грошима.

— Це дурне кліше.

— Не будь таким певним.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Ми також твої жертви.

Це було тим словом, до якого вона хотіла прийти.

— Жертви, Емператрис?

— Так. Жертви. Поки ми оберігаємо твого сина собою, своєю потворністю, він король. Ми — реквізит: кольорове тло, лаштунки, головища з пап’є-маше, маски. Якщо забрати це в головного героя, який народився на сцені, щоб грати короля… Що ж, він упаде в безодню. Реалізувати твій проект було не так легко…

— Ти намагаєшся його захистити.

— Так. Не забувай, що я раз на рік виїжджаю звідси. І цей щорічний виїзд щоразу поглиблює моє бажання назавжди залишитися частиною реквізиту з кольорового пап’є-маше. Ти хочеш забрати його з собою і знайти йому наречену?

— Не знаю, я досі нічого не знаю. Я хочу його побачити. Мені дуже цікаво його побачити. Завтра.

Щойно Херонімо вклався спати у вежі Умберто, Емператрис і доктор Асула порадилися з потворами першої категорії й пішли будити Боя. Вони розповіли йому подробиці батькового проекту — одружити його з потворною кузиною, щоб у них понароджувалися діти й онуки, поселити його в місті, познайомити його зі світом політики, бізнесу й товариством джентльменського клубу. Він