Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Ти — найкраща жінка, яку я зустрічав. Ти дарувала мені тепло та турботу, яких я не заслуговував. І я не хочу тримати тебе біля тієї темряви, що шепоче мені страшні речі.

Його пальці ніжно стерли сльозу, що скотилася її щокою, але вона лише заплющила очі.

Мовчання.

Жодне слово не могло описати цей момент — лише сльози, що стікали по її обличчю, лише її серце, що розбивалося об невідворотну реальність.

***

Лікарняна палата завмерла в глухій тиші, лише мерехтіння електронних панелей порушувало примарний спокій цього стерильного світу. Повітря тремтіло від напруги, неначе саме приміщення затримало подих, спостерігаючи за тим, що мало статися.

Габріель лежав нерухомо, відчуваючи, як холод металевих пластин датчиків липне до його шкіри, як сотні крихітних електричних імпульсів пробігають по дротах, вливаючись у машини, що стежили за його життям. Лукасові руки тремтіли, коли він закріплював електроди, наче боявся, що навіть найменший дотик викличе незворотну реакцію. Очі його метушливо бігали від моніторів до облич Карли та Меліси, ніби шукаючи підказку, як правильно діяти.

Карла стояла зосередженою, її пальці швидко ковзали по екрану, вводячи останні команди, що запечатували долю Габріеля. Вона відчула, як холодний піт стікає по хребту, і вперше за довгі роки роботи в цій програмі усвідомила, що не може просто стерти своїх помилок.

Її погляд натрапив на Мелісу. Стоячи біля дверей, дівчина мовчки спостерігала за всім, відсторонена і нерухома, як примара, що загубилася між світами. Її очі, повні сліз, блищали у тьмяному світлі моніторів. У них вже не було того страху, що колись сковував її серце, лише тиха, болісна рішучість.

Карла видихнула й обережно наповнила шприц прозорою рідиною, що виблискувала в стерильному світлі, нагадуючи розплавлене скло. Вона підійшла до Габріеля й прошепотіла:

— Цього разу обіцяю тобі, що те місце буде привітнішим…

Її голос зірвався на останньому слові, і Габріель це почув. Він бачив у її очах каяття, бачив у її пальцях слабке тремтіння, якого раніше не було. Але його погляд не затримався на Карлі. Він шукав Мелісу.

Жінка кинула ще один погляд на дівчину й, не вимовляючи жодного слова, відступила назад, дозволяючи їй підійти ближче.

Мелісині кроки були м’якими, майже безшумними. Вона схилилася над Габріелем, і коли її очі зустріли його, в них промайнуло щось більше, ніж біль. Турбота. Впевненість.

Вона нахилилася ще ближче й, перш ніж він встиг щось сказати, ніжно торкнулася його губ своїми.

Поцілунок був не лише прощанням, він був обіцянкою. Він був теплим, тремтливим, сповненим усіх тих емоцій, які вона не змогла висловити словами.

Відсторонившись, вона прошепотіла йому на вухо:

— Ми ще зустрінемося, Габріелю. Я буду тебе чекати.

Гострий біль пронизав його руку, коли голка увійшла під шкіру, впускаючи рідину, що неминуче змінить усе. Холод розтікся по судинах, ніби крізь його кров проривався сам морок.

А тоді світло…

Сліпучий спалах білого сяйва вирвав Габріеля з реальності, виштовхуючи його в безмежну порожнечу.

Він падав.

Кудись, де вже не існувало лікарняних ліжок, датчиків, людей, що зникали у тумані пам’яті.

Він падав у невідоме.

Спалах.

Світло прорізало пітьму, осліплюючи, вириваючи його зі спіралі падіння. А потім — тиша.

Габріель розплющив очі.

Перед ним, у примарному півсвітлі, виринав старий знайомий інтер’єр — тепле мерехтіння вогню в каміні, що відкидало м’які тіні на потерті дерев’яні стіни. Хатина. Та сама хатина, де він колись уже був.

Його пальці торкнулися шорсткої тканини дивана, зношеного, але такого затишного. Стіни, вкриті книгами, пахли старим папером і сухими травами. Купа подушок і пледів створювала відчуття безпеки, наче він опинився в обіймах дому, якого ніколи не мав.

Вогонь потріскував у каміні, віддаючи кімнаті своє живе тепло.

А потім він побачив його.

Маленький хлопчик стояв посеред кімнати, світло каміна грало в його темному волоссі, а глибокі сапфірові очі сяяли тією самою доброю, спокійною теплотою, що завжди дарувала йому відчуття чогось справжнього.

— Сапфір… — голос Габріеля здригнувся, наче він не був упевнений, що це не ілюзія.

Але хлопчик уже кинувся вперед.

Його маленькі руки обвили Габріеля, стискаючи з усією дитячою щирістю. І в цю мить весь біль, усе напруження, весь страх, що стискав його серце, наче важкі ланцюги, просто зникли.

Габріель видихнув.

Наче вперше за багато років його груди наповнило повітря, чисте й легке, без гіркого присмаку втрат.

Він не знав, як довго вони так стояли. Чи була це хвилина? Чи вічність?

Сапфір нарешті підвів голову, його очі сяяли тихим світлом.

— Гейб, — м’яко промовив він, — наша подорож продовжується.

Габріель зустрів цей погляд.

І зрозумів, що все ще має шлях попереду. Що це не кінець, а лише новий початок.

Вогонь у каміні запалахкотів яскравіше. За вікном у темряві мерехтіли зірки.

А в його серці вперше за довгий час оселився спокій.

Кінець