Читати книгу - "У пошуках спадщни, Орест Сонечко"

Ранковий жайворонок приємно залоскотав чуття. Він випустив, сповіщаючи про ранок, відлунням десятки дзвінких та енергійних тьохків. Штори розсунулися– Європа грайливими променями заглянула в оселю Фаніри. Дівчина-змія потягнулася та покликала до себе металевого птаха. 

– Годі. 

– Я прокинулася. 

Він безшумно сів на палець, виставлений наче жердина. Видовжені зіниці власниці ковзали по металевих вигинах птаха. Їй завжди було приємно спостерігати, як світло виблискує на поверхні сталі. Не встигла вона здійнятися над ліжком, як задзвенів телефон. Дівчина взяла його в руки та відкрила голограму. Щоденні сповіщення після пробудження були щоденною рутиною. 

– Що тут у нас?

Рада сотні знову працювала, не покладаючи рук. Вони кожного дня розглядають нагальні, або не дуже, проблеми планети, а потім розміщують голосування на сайті уряду. Ось і зараз Фаніру чекало кілька вагомих питань, що потрібно вирішити протягом цього дня. 

– Ха, міс Корвітія не зупиняється на розширенні своїх капіталів. – Поки інші займаються економікою, будівництвом чи культурою… Ти створюєш алкоголь, – ця річ завжди її бентежила і цей раз не був винятком. 

Рада сотні лише називалася таким чином. Насправді ж у її склад входило значно більше радників та радниць. Річ у тім, що із заселенням цієї планети їх дійсно було лише сто. Потім повноваження одних радників ділилися між іншими, а згодом ще ширше. 

– Виноградний сад, що розташований на верхівці одного з кілець України… Таким чином наші жителі зможуть відвідати близький космос та відпочити серед зелені… Створіть свій унікальний сорт вина за давніми технологіями, – читала дівчина, дивуючись щоразу. 

Вона натиснула: Так. Можливо, Фаніру й насміхалася з Корвітії, але її ідеї завжди були “цікаві”. Хто ж не погодиться створити своє власне вино? Далі були інші питання, які вона швидко проклацала. Інколи здавалося, що це даремна робота. Як звичайні люди можуть вирішувати питання, що потребують кваліфікації у різних сферах? Однак потім почала усвідомлювати, що так виглядає свобода та можливість напряму впливати на своє життя. 

Через те, що вона була холоднокровна, температура у квартирі мала дещо вищі градуси. Теплі струмені покрили гладку ромбувату шкіру під душем. Мачулка ковзала по плечах, грудях та животі, ніжно лоскочучи тіло. Білі згустки піни чудово виднілися на темній шкірі жінки. Їй розповідали, що для зміцнення генів її рід використав Гадюку Нікольського. Цим вона і пишалася, адже така зовнішність виділялася посеред значної зграї солов’їв, оленів чи котів з собаками. 

Вийшовши з ванни, вона попрямувала на кухню. Шкіра дихала щойно очищеним повітрям, а навкруги ширився аромат польових трав. Фаніру не любила готувати, тому замовляла щоденний раціон харчування додому. Жайворонок був маленьким роботом, але сили йому ніколи не бракувало. Поки його власниця приводила себе до порядку, він злітав донизу, де знаходився ресторан азійсько-української кухні, та взяв пакунок з харчами. Вірний помічник уже повертався додому, поки господарка скролила нові пости в соцмережах. Вона випила склянку води, перед тим, як сідати за сніданок, і написала в спільний чат:

– Все в силі? Ви повинні це зробити сьогодні.

Деякий час відповіді не надходило. Повідомлення також не було прочитаним. Її це сильно не хвилювало, адже зараз вся її увага була прикута до пшеничних спрінг ролів з фіолетовим яблуком та літаючими креветками. Тонка обгортка з спеціального сорту полби приємно зволожувала язик, а свіжий фрукт відгукувався дивовижним хрустінням. Однак морепродукт був найсмачнішим. Тонке м’ясо ракоподібних просто тануло в роті, відгукуючись цікавим маринадом з маку та червоного перцю. Врешті на дисплеї пристрою з’явилося:

– Так, звичайно, – стало видно аватарку з обличчям рудої дівчини, яка мала вуха лисиці.

– Ми готуємося, – наступне було повідомлення від кремезного чоловіка з сивим волоссям. 

– Молодці, вухастики. 

Відповіді не було. 

– Які ми ніжні, – вона відклала тарілку, на якій залишився лишень теплий спомин про спрінг роли. 

Далі річ опинилася в посудомийній машині, заповненій такими ж побратимками. Фаніру завжди снідала вдома, а обідала та вечеряла зазвичай або на роботі, або у парку.

Стукаючи низькими підборами, вона пішла збиратися. Десь за декілька секунд на телефоні вискочило сповіщення про в музей:

– Раді запросити у Львівський музей “Форум” на щорічну виставку українського мистецтва цього дивовижного краю. На вас чекають різні варіації повсякденного та святкового сторю. Моделі справжніх хатин давнини та актори, які покажуть вам сценки з життя. А головною окрасою цієї події стане писанка “Галичина” одного з найвідоміших митців минулого…

Фаніру щороку розповідала відвідувачам одне і те ж про ці експонати. Здавалося, якщо розбудити її посеред ночі та запитати історію полотна “Автопортрет з музами” творчості Генрика Лангермана, то вона не те, що розповість про її створення, а навіть виголосить всю біографію митця. 

Однак на цей раз її хижий погляд зачепився за вельми цікаву річ.

– Я так довго чекала на це, і вони врешті-решт показали тебе, – сказала вона з солодкою жагою у вустах та вимкнула телефон. 

Білосніжне волосся розліталося навкруги від легких рухів тіла. Ця аномалія в собі їй завжди подобалася. Такий контраст, коли твоя шкіра чорна, як ніч, а волосся біле, як сніг. І вона ненавиділа порушувати цей баланс. Тому її гардероб був, як чорно-білий фільм. Облягаюча біла та в’язана сукня з чорними шкіряними вставками фантастично обвивала тіло. Одне плече та нога дівчини були відкритими, натомість інші покривали шати одягу. Доповнювала образ прикрасами, що звивалися срібними зміями по ліктю та ікрах. Чорні мешти-човники з гострим, наче лезо, підбором зливалися з ногами, створюючи ілюзію комбінезону. Волосся ніяк не прикасила, лише вклала гелем та заправила ліву сторону за вухо. Так і вийшла з дому, підкорюючи світ своєю красою.