Читати книгу - "Подорож на край ночі"

такої ганебної хвороби. Батько-мати сховали свою доньку від світу разом з її ідеєю. На Баритонову думку, вона стала жертвою суворого й вимогливого, проте непослідовного виховання, жертвою абсолютної моралі, яка, так би мовити, розперла їй голову.

Коли сутеніло, ми після довгого переклику вкладали всіх хворих у ліжко, а потім ходили по палатах, аби перешкодити надміру збудливим пацієнтам несамовито мастурбувати перед сном. Украй важливо було допильнувати їх у суботу, бо про клініку пішла б лиха слава, якби в неділю, коли хворих провідують, родичі виявили, що пацієнти знесилені онанізмом.

Це все нагадало мені про Бебера й мій славетний сироп. У Віньї я давав хворим величезні кількості того сиропу, бо ще пам'ятав його рецепт. Зрештою й сам повірив у його силу.

Лікарняна консьєржка мала невелику крамничку, де продавала цукерки. До її чоловіка, справжнього бурмила, ми інколи звертались, як ставали потрібні дужі кулаки.

Отак, зрештою, досить мирно, збігали події й місяці, й годі було б нарікати, якби Баритонові раптом не свінула ще одна геніальна ідея.

Баритон, безперечно, вже давно запитував себе, чи часом не можна використати мене ще краще за ту саму платню. Нарешті таки дібрав способу.

Якось по обіді він видав свою ідею. Спершу, проте, звелів подати нам салатницю, повну мого улюбленого десерту — полуниць із вершками. Це зразу видалось мені підозрілим. І справді, тільки-но я з'їв останню ягоду, Баритон владно напосівся на мене.

— Фердінане, — сказав він. — Я-от запитував себе, чи не погодилися б ви дати кілька уроків англійської мови моїй доньці Еме. Що ви на це скажете? Я знаю, у вас чудова вимова. А в англійській, — правда ж? — вимова — головне! Крім того, скажу вам не лестячи, ви, Фердінане — сама люб'язність.

— Та звичайно, пане Баритоне, — відповів я, заскочений зненацька.

І ми, не марнуючи часу, домовились, що в понеділок уранці я дам дівчині перший урок англійської. За першим пішли дальші уроки, потяглися тижні…

Саме з тих перших уроків англійської ми всі вступили в період абсолютного неспокою й двозначносте, коли події пішли одні за одними в ритмі, нітрохи не властивому звичайному плинові щоденного життя.

Баритонові заманулося бути присутнім на уроках, на всіх уроках, які я давав його доньці. Попри всю мою щиру старанність, бідолашна Еме ні в зуб не знала англійської, сказавши правду — нічогісінько не тямила. Власне, анітрохи й не прагнула дізнатися, що саме означають ті всі чужі слова. Вона навіть запитувала, чого ми, поганці, всі хочемо від неї, отак наполягаючи, щоб вона справді запам'ятовувала значення тих слів. Не плакала, але від цього було не легше. Еме воліла б, щоб ми дали їй спокій розбиратися з тією дрібкою французької мови, яку вона вже засвоїла і всіх труднощів та легкощів якої їй з головою стачить, аби перейматися ними все життя.

Але батько про таке й чути не хотів.

— Моя люба Еме, ти мусиш стати сучасною дівчиною, — невтомно заохочував він її. — Я, твій батько, багато страждав через те, що не знав достатньо англійської і не міг нормально побалакати з закордонними пацієнтами… Нумо! Не плач, моя люба! Слухай краще пана Бардамю, він такий терплячий і люб'язний, і коли ти й сама навчишся вимовляти the, ставлячи язик так, як він показує, я тобі куплю, як уже обіцяв, гарненького, геть нікельованого ве-ло-си-пе-да…

Проте Еме не мала жодного бажання вимовляти the, так само як і enough. Замість цього старанно вимовляв the, rough, а згодом і інші слова сам шеф, досягаючи певних успіхів попри свій бордоський акцент і манії дотримуватись логіки, що вочевидь перешкоджає опановувати англійську мову. Так тривало місяць, два місяці. А що в батька дедалі міцніло прагнення навчитись англійської мови, Еме мала все менше нагод розбиратися з голосними. Баритон поглинав мене цілком. Він просто напавсь на мене й уже не випускав, висотував з мене все, що я знав. Оскільки наші кімнати були поряд, я з самого ранку міг чута, як він, одягаючись, перебирає своє приватне життя в англійські шати.

„The coffee is black… My shirt is white. The garden is green… How are you today Bardamu?“ — горлав він за стіною. Баритон дуже швидко вподобав найеліптичніші звороти.

З таким збоченням він міг би завести нас дуже далеко. Тільки-но став знайомитись із великою літературою, нам уже стало несила спинитись… За вісім місяців таких просто разючих успіхів Баритон майже спромігся цілковито перевтілитись в англосакса. Водночас я встиг перейнятися цілковитою огидою до нього самого.

Мало-помалу ми дедалі частіше лишали Еме за межами наших розмов, тобто дали їй, нарешті, спокій. Еме, не заперечуючи, тихо повернулась у своє хмаровиння. Вона не навчиться англійської — більш нічого! Все для Баритона!

Настала зима. Новий рік. Подорожні бюро оголосили, що квитки на поїздку до Англії й назад продаються за зниженими цінами. Я побачив ті оголошення, коли проводив Парапена в кіно і йшов разом з ним бульварами. Навіть зайшов в одне бюро і спитав про ціну.

Згодом за столом я мимохідь мовив два слова Баритонові. Моя звістка спершу ніби й не зацікавила його. Баритон її пустив повз вуха. Я навіть гадав, що він зовсім забув про неї. Аж раптом одного вечора сам заговорив до мене, просячи принести при нагоді рекламні проспекти.

Між нашими уроками англійської літератури ми досить часто грали в китайський більярд або в корочки — збивали монетки з корка — в одній із закритих палат, що мала міцні ґрати й розміщалася саме над квартирою консьєржки.

Баритон був незвичайно спритний. Парапен раз у раз бився з ним об заклад на аперитив і так само часто програвав. Ми просиджували в тій невеликій імпровізованій гральні цілі вечори, надто взимку, коли дошило, аби не натоптувати у великих салонах клініки. Часом до цієї самої ігрової кімнати поміщали буйного божевільного, за яким був потрібен нагляд, але таке траплялося рідко.

Поки Парапен і начальник змагались у спритності на більярдному столі чи на дошці для гри в корочки, я розважавсь, якщо можна так висловитись, тим, що пробував відтворити почуття, властиві в'язневі в тюремній камері. Сам я в такому стані ще ніколи не опинявсь. При бажанні можна зрештою перейнятися дружніми почуттями до нечисленних перехожих навколишніх вулиць. Надвечір можна зворушуватись жвавим рухом трамваїв, що привозять із Парижа покірливі робітничі ватаги. На першому повороті після бакалійної крамниці їхній відступ закінчується, коли лагідно вливаються в ніч. Не встигаєш навіть порахувати їх. Проте Баритон дуже рідко давав