Читати книгу - "Викрадачі"

156
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 126 127 128 ... 171
Перейти на сторінку:
ж, у мене теж, здається, все дуже прозаїчно, — почав він. — Хіба що життя в мене, напевно, не таке добре налагоджене. Мешкаю в маленькому містечку, з якого інколи втікаю, але в цілому мені там подобається. Веду безкінечні заняття в студії — для студентів молодших курсів, взагалі позбавлених таланту або дуже скромно обдарованих. Я їх люблю, а їм подобаються мої заняття. Час від часу виставляю свої роботи — то там, то тут. Мене влаштовує, що я більше вже не нью-йоркський художник, хоча й сумую за Нью-Йорком.

Я не стала уточнювати, що оте «виставляюсь там і тут» тільки підкреслює досить незвичайну кар’єру.

— А коли ви мешкали в Нью-Йорку?

— Коли навчався на факультеті мистецтв і після того. — Авжеж! Він вважався бунтівником на тому самому факультеті, який відхилив мій власний портфоліо. — У цілому прожив там близько восьми років. Правду кажучи, написав там багато робіт. Але Кейт, моїй дружині, не дуже подобалось у великому місті, тож мусили переїхати. Я не шкодую. У Ґрінхілі добре і їй, і дітям, — це він сказав від щирого серця. На довгу мить (неначе падаєш з дерева) мені стало шкода, що хтось не сидить у цьому ресторані подалі від нас і не розповідає так само просто, буденно й лагідно про мене й про дітей, яких я не хочу мати.

— А як ви знаходите час, щоб писати власні картини? — Мені здалося за краще змінити тему розмови.

— Я менше сплю — інколи. Тобто інколи в мене зникає потреба багато спати.

— Як у Пікассо, — зауважила я, посміхаючись, щоб він не сприйняв цього надто серйозно.

— Цілком справедливо, саме як у Пікассо, — погодився він, теж посміхаючись. — У мене вдома є студія, а значить, я можу просто піднятися на горище вночі й працювати замість того, щоб повертатися до коледжу й морочитися з безліччю замкнених дверей.

Я миттю уявила, як він нишпорить по всіх кишенях у пошуках ключа.

Він допив бокал вина, налив собі ще, але помірно: він, напевно, збирався сидіти за кермом і не бажав наражати себе на небезпеку (при цьому в італійському раї не було мотелю).

— Однаково, — закінчував Роберт свою розповідь, — нещодавно ми переїхали зі студмістечка, і тепер у нас багато вільного місця. Це також добре, хоча доводиться діставатися коледжу за двадцять хвилин на машині замість чотирьох хвилин пішки.

— Це погано. — Я доїла лазанью, аби потім не шкодувати, що залишилася голодною — мало за чим ще доведеться шкодувати? У мене ще залишався незакінченим Ісак Ньютон, а книжка виявилася куди цікавішою, ніж мені здавалося спершу. Розум проти віри.

Роберт замовив десерт, і ми з ним обговорили своїх улюблених живописців. Я зізналася у своїй любові до Матісса й уголос висловлювала припущення, якого вигляду набули б наш веселенький стіл, завіси, троянда під пензлем Матісса. Роберт сміявся й не визнавав, що він більш традиційний художник і дуже цікавиться імпресіоністами. Можливо, це було очевидним, а можливо, критика його робіт призвичаїла Роберта не визнавати своїх уподобань. Його слава зростала; він випередив своїх вчителів і пихатих товаришів по навчанню, художників-концептуалістів. Це вчувалося в тому, що він розповідав і як саме. Іще ми обговорили книги. Він обожнював поезію й декламував Єйтса й Одена, з якими я трохи познайомилась у школі, а також Чеслава Мілоша, збірку поезій якого я прочитала колись давно, тому що побачила томик на столі в Робертовому кабінеті. Романи йому здебільшого не подобалися, тож я погрожувала надіслати великий роман вікторіанської епохи — на кшталт бомби поштою — «Місячний камінь»[123] або «Мідлмарч».[124] Роберт сміявся й казав, що не читатиме цього.

— Але ж вам повинна подобатися література дев’ятнадцятого століття, — наполягала я. — Принаймні французьких авторів, тому що ви любите імпресіоністів.

— Я не говорив, що люблю їх, — не погодився зі мною Роберт. — Я сказав, що пишу певні картини, це так — зі своїх власних міркувань. Деякі з них дійсно нагадують імпресіонізм, так сталося.

Нічого такого про свої картини він також не говорив, але я не стала виправляти його. Пригадую, що тоді він іще розповів мені, як одного разу мало не розбився на літаку.

— Того разу я повертався до Нью-Йорка з Ґрінхіла — якраз під час мого викладання у вашому коледжі, у Барнетті. З одним двигуном літака щось сталося, тож пілот звернувся до пасажирів і попередив, що маємо робити аварійну посадку, хоча ми були вже майже на підході до аеропорту Ла-Гуардіа.[125] Жінка, яка сиділа поряд зі мною, дуже злякалася. Жінка вже літня, на вигляд така собі домогосподарка. Перед цим вона щось розповідала мені про свого чоловіка — здається, про його роботу, не пам’ятаю вже. Коли ж літак почав перехилятися на один бік й загорівся напис «Пристебнути ремені», вона потяглася й охопила мене за шию. — Роберт скатав серветку в тугу трубочку.

— Я теж був наляканий — пам’ятаю, думав лише про те, що хочу жити, а тут вона охопила мою шию, й від того я остаточно втратив душевну рівновагу. Соромно про це говорити, але я відштовхнув її. Мені завжди здавалося, що у критичну хвилину я виявлю хоробрість, що це я буду героєм, який витягує інших з палаючих будинків — навіть не замислюючись. — Він підвів голову, знизав плечима. — Навіщо я вам усе це розповідаю? Коли ми благополучно приземлилися за кілька хвилин, вона не бажала дивитися на мене. Відвернулась від мене й ридала. Навіть не дозволила мені допомогти їй винести багаж, так і не поглянула на мене жодного разу.

Я не знала, що на це відповісти, хоча мене пронизувало гостре співчуття до нього. Обличчя в нього потемніло, зробилося суворим; саме таке було у нього тоді, в коледжі, коли розповів мені про жінку, чийого обличчя не здатен був забути.

— Моїй дружині я про це нізащо б не розповів. — Він обома руками розгладив серветку. — Вона й без того гадає, що я не дуже вмію дбати про інших. — Потім Роберт посміхнувся. — Тільки подумайте, на які дивні зізнання ви мене викликаєте!

Я була задоволена.

Нарешті Роберт змахнув своїми довгими руками й заходився наполягати на тому, що він сплатить рахунок, потім дав мені змогу наполягти, що потрібно поділити витрати між нами обома, й потому ми підвелися з-за столу. Він вибачився й пішов до туалету (я вже двічі туди ходила — головним чином, щоб побути хвилинку на самоті й роздивитися себе у дзеркалі), а без нього в ресторані зробилося якось порожньо.

1 ... 126 127 128 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"