Читати книгу - "Сяйво"

мені наснився вдома, у Стовінгтоні. Якби ж то»)

Засув застряг.

Венді його смикала щосили, але він не рухався. Вона не могла відтягнути цей клятий засув. Це було тупо і несправедливо… вона ж була відчинила комору без жодних проблем, коли заходила до неї по бляшанку супу. А тепер він не поворухнеться, і що їй робити? Вони не можуть покласти Джека в холодильному боксі; він там замерзне або задихнеться на смерть. Але якщо вони покинуть його тут і він очуняє…

Джек на підлозі знову поворухнувся.

— Я про це подбаю, — промурмотів він. — Я розумію.

— Мамуню, він прокидається! — застеріг її Денні.

Уже схлипуючи, вона смикнула засув обома руками.

— Денні? — Було щось ласкаво-загрозливе, хоча все ще притьмарене, в голосі Джека. — Це ти, друже-доку?

— Просто спи собі, тату, — промовив Денні нервово. — Зараз час спати, знаєш.

Він поглянув угору, на матір, яка так само боролося з засувом, і вмент зрозумів, у чому справа. Вона забула відкрутити засув, перш ніж його відтягувати. Маленька запірка стирчала у своїй заглибині.

— Отут, — промовив він стиха і відвів її тремтячі руки вбік; майже так само нехороше тремтіли його власні руки. Він підбив запірку сподом долоні, і засув легко відсунувся.

— Швидше, — сказав Денні. Він поглянув униз. Очі Джека знову заморгали, відкриваючись, і цього разу тато дивився прямо на нього, погляд його був навдивовижу строгим, допитливим.

— Ти все списав, — повідомив йому тато. — Я знаю, що так і було. Але воно десь тут. І я його знайду. Це я тобі обіцяю. Я його знайду…

Слова його знову потонули в нерозбірливості.

Венді штовхнула двері комори коліном, ледь завважуючи гострий запах сушених фруктів, що напливав звідти. Вона знову підхопила ступні Джека і затягла його досередини. Тепер Венді вже хрипко хекала, на межі своїх сил. Коли вона смикнула за ланцюжок, яким вмикалося світло, очі Джека знову заморгали й розплющились.

— Що це ти робиш? Венді? Що ти робиш?

Вона переступила через нього.

Він виявився спритним, на диво спритним. Рука його скинулась, і, щоб уникнути захвату, їй довелося відскочити вбік, тож вона буквально вивалилися крізь двері. Та він все ж таки встиг ухопитися за край її халата, почувся глибокий муркотливий звук, з яким роздиралась тканина. Джек уже стояв навкарачки, волосся звисало йому на очі, наче в якогось важкого звіра. Великого собаки… або лева.

— Чорти б вас обох узяли. Знаю я, чого ви хочете. Але вам того не отримати. Цей готель… він мій. Це я їм потрібен. Я! Я!

— Двері, Денні! — заверещала вона. — Замкни двері!

Денні штовхнув важкі дерев’яні двері, з грюком їх затріснувши, якраз у ту мить, коли Джек стрибнув. Двері замкнулись на клямку, і Джек безпорадно вдарився об них.

Маленькі ручки Денні вхопилися за засув. Венді була надто далеко, щоби йому допомогти; питання, чи Джек залишиться замкнутим, чи на волі, мусило розрішитися протягом двох секунд. Засув вислизнув з рук Денні, він знайшов його знову і штовхнув якраз тоді, коли клямка під ним почала скажено смикатися вгору і вниз. Потім вона завмерла, натомість почулося гупання: це Джек бився у двері плечем. Засув, сталевий болт чверть дюйма діаметром, не виказував ознак послаблення. Венді дозволила собі повільно видихнути.

— Випустіть мене звідси! — скаженів Джек. — Випустіть мене! Денні, чорт, я твій батько, і я хочу вийти звідси. Зараз же роби те, що я тобі кажу!

Рука Денні машинально потягнулася до засува. Венді її вхопила і притиснула собі між грудей.

— Слухайся свого батька, Денні! Роби, що я тобі кажу! Роби, бо я так з тебе шкуру злуплю, що ти цього ніколи не забудеш. Відчини ці двері, бо інакше я тобі голову нахер відірву!

Денні подивився на матір, блідий, як віконне скло.

Вони чули, як вривається в груди і виривається з них дихання Джека за півдюймом суцільного дуба.

— Венді, випусти мене звідси! Випусти мене зараз же! Ти, дешева п’ятицентова пиздо, фригідна курво! Випусти мене! Я тобі кажу! Випусти мене і я все забуду! Якщо не випустиш, я тебе нанівець скалічу! Я тобі кажу! Я тобі так завдам, що тебе рідна матір на вулиці не впізнає. А тепер відчиняйте двері!

Денні застогнав. Венді подивилась на нього і побачила, що син уже за мить знепритомніє.

— Ходімо, доку, — сказала вона, дивуючись спокійності власного голосу. — Це не твій тато говорить, пам’ятай. Це готель.

— Поверніться сюди і випустіть мене НЕГАЙНО! — заволав Джек. Почулося дряпання, тріск, це він шарпав зсередини двері нігтями.

— Це готель, — повторив Денні. — Це готель. Я пам’ятаю. — Але він оглядався через плече, і обличчя його кривилося, таке перелякане.

Розділ сорок сьомий

Денні

Була третя після полудня цього довгого, довгого дня.

Вони сиділи в своєму помешканні на великому ліжку. Денні машинально і безупинно вертів у руках лілову модель «фольксвагена» з монстром, що стирчав з люка на даху машини.

Усю дорогу, поки йшли через фойє, вони чули биття тата в двері, биття і його голос, захриплий і роздратовано сердитий, на кшталт голосу якогось безсильного короля: він плювався обіцянками покарань, вивергав брудну лайку, обіцяючи їм обом, що вони ще пошкодують про те, що зрадили його після всіх цих років, коли він собі жили рвав заради них.

Денні думав, що нагорі їм цього вже не буде чутно, але ті самі звуки батькового шалу чудово доносила вгору шахта кухонного міні-ліфта. Мамине обличчя було блідим, на шиї в неї були жахливі коричневі садна, там, де тато намагався її…

Він усе крутив і крутив у руках модель машини, татів подарунок за те, що він виконував усі уроки з читанок.

(…де тато намагався її надто сильно вхопити…)

Мама поставила якусь свою музику на маленькому програвачі, скрипливу платівку, повну сурм і флейт. Вона втомлено йому посміхалася. Він спробував посміхнутись навзаєм, але не зумів. Навіть з ввімкнутою гучно музикою він усе одно чув, як кричить до них тато і б’ється у двері тієї комори, наче якась тварина в клітці в зоопарку. А якщо татові захочеться в туалет? Що йому тоді робити?

Денні почав плакати.

Венді відразу ж стишила звук на програвачі і підхопила сина, почала гойдати в себе на колінах.

— Денні, любий мій, усе буде добре. Обов’язково. Якщо містер