Читати книгу - "Сяйво"

198
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 127 128 129 ... 157
Перейти на сторінку:
Хеллоран не отримав твого послання, хтось інший нагодиться. Щойно лишень закінчиться ця завірюха. Усе одно до того часу ніхто не зміг би сюди дістатися. Хоч містер Хеллоран, хоч будь-хто інший. А от коли буря закінчиться, усе знову стане добре. Ми звідси поїдемо. А знаєш, що ми зробимо навесні? Ми, всі втрьох?

Денні похитав головою, притиснутою до її грудей. Здавалося, що весна ніколи більше не настане знову.

— Ми поїдемо на риболовлю. Орендуємо човен і поїдемо ловити рибу, як тоді, минулого року на озері Четтертон. І, може, ти вловиш окуня нам на вечерю. А може, ми не впіймаємо нічого, але час напевне проведемо чудово.

— Я люблю тебе, мамуню, — сказав він і обняв її.

— Ох, Денні, я теж тебе люблю.

Надворі ухав і підвивав вітер.

Близько половини на п’яту, якраз коли почало губитися світло дня, крики припинилися.

На той час обоє вони перебували в неспокійному напівсні, Венді так і тримала Денні на руках і не прокинулась. Але Денні прокинувся. Чомусь ця тиша здавалася гіршою, загрозливішою за ті крики й удари в міцні двері комори. Чи тато знову заснув? Чи помер? Чи що?

(«чи він вибрався звідти?»)

Минуло хвилин з п’ятнадцять, і тишу порушило дратівне, грубе, металеве торохкання. Почулося важке рипіння, потім механічний стугін. Скрикнувши, прокинулась Венді.

Це знову почав їздити великий ліфт.

Вони дослухались до нього з широко розплющеними очима, обнімаючи одне одного. Ліфт їздив з поверху на поверх, відсовуючись, деренчала його решітка, брязкали, відчиняючись навстіж, мідні двері. Лунав сміх, п’яні вигуки, подеколи хтось звискував, щось розбивалося.

Навкруг них поставав до життя «Оверлук».

Розділ сорок восьмий

Джек

Він сидів на підлозі комори, розставивши простягнуті вперед ноги, між якими стояла коробка крекерів «Трісквіт», і дивився на двері[291]. Він один по одному жував ті крекери, не відчуваючи смаку; їв їх просто тому, що мусив бодай щось з’їсти. Коли він звідси вибереться, йому знадобиться сила. Багато сили.

Заразом подумалося, що ніколи в своєму житті він не почувався ще таким жалюгідним. Його розум і тіло вкупі складали обширний манускрипт болю. Голова боліла жахливо, і біль той похмільно сіпався. Були й усі супутні симптоми: у роті такий смак, ніби там граблями гній заскороджували, у вухах дзвеніло, серце билося в суперважкому, гупотливому ритмі, наче в тамтам. На додаток, після кидання на двері дико боліли обидва плеча, а горло саднило, вчувалось обідраним від безплідних криків. Праву долоню він собі розідрав об дверну клямку.

Та лишень йому тільки вибратися звідси, завдасть він тоді декому перцю.

Він жував «трісквіти» один по одному, відмовляючись скоритися своєму стражденному шлунку, який волів би все виригати назад. Він подумав про екседрин у себе в кишені, але вирішив почекати, поки шлунок трохи заспокоїться. Нема сенсу ковтати болетамівне, якщо можеш відразу ж його виблювати. Працюй мозком. Уславленим мозком Джека Торренса. Хіба ти не той парубок, що був цілився заробляти на життя власною кебетою? Джек Торренс, автор бестселерів. Джек Торренс, визнаний драматург, що отримав нагороду Нью-Йоркського гурту критиків. Джек Торренс, літератор, шанований мислитель, який у сімдесят років отримав Пулітцерівську премію за проникливу книгу мемуарів «Моє життя в двадцятому столітті»[292]. Будь що з цього лайна уварювалося до тієї ж ідеї — жити коштом власної кебети.

Жити власною кебетою, це означає — завжди знати, де ховаються оси.

Він вкинув до рота черговий «трісквіт» і почав жувати.

Насправді ж дійшло до того, теоретизував він, що родина втратила до нього довіру. Втратила віру в те, що він знає, що є для них найкращим і як того досягти. Дружина намагалася усунути його від влади, спершу порядними

(певною мірою)

засобами, а потім і брудними. Коли її дрібні натяки і плаксиві заперечення було спростовано його добре аргументованими доказами, вона налаштувала проти нього його рідного сина, намагалася вбити його пляшкою, а потім замкнула його, лишень тільки подумати, у цій чортовій, йобаній коморі.

Та все ж якийсь тихесенький внутрішній голос не давав йому спокою.

(«Так, але звідки взявся алкоголь? Хіба не в цьому насправді полягає головне питання? Ти ж знаєш, що трапляється, коли ти п’єш, ти знаєш це зі свого гіркого досвіду. Коли ти п’єш, ти втрачаєш кебету»)

Він пожбурив коробку крекерів через усю невеличку комору. Вдарившись об полицю з бляшанками консервів, коробка впала на підлогу. Він подивився на неї, втер губи, а потім поглянув собі на годинник. Уже було майже пів на сьому. Він просидів тут кілька годин. Власна дружина замкнула його, і він просидів тут уже кілька чортових довгих годин.

Він уже був готовий співчувати своєму батькові.

Питання, якого він ніколи раніше собі не ставив, зрозумів зараз Джек, полягає в тому, що перш за все спонукало його батька до пияцтва? А й справді… якщо просто взяти те, що його колишні учні полюбляли називати «кінчена задрипа»… хіба це не про жінку, на якій той був одружений? Кухонна ганчірка, а не жінка, що завжди безмовно совалася по хаті з виразом страдницької приреченості на обличчі? Ядро на ланцюзі при татовій щиколотці? Ні, не ядро на ланцюзі. Вона ніколи активно не намагалася ув’язнити тата, як це зробила Венді з ним самим. У Джекового батька це, либонь, було більше схожим на долю Мактіґа, дантиста з великого роману Френка Норріса: прикутий посеред пустелі кайданками до мерця[293]. Так, це вже краще. Розумово й духовно мертва, його матір була прикутою до його батька кайданками шлюбу. І все ж таки тато намагався чинити праведно, коли тяг крізь життя її гниючий труп. Він намагався виховати чотирьох дітей так, щоби вони вміли відрізняти добре від поганого, щоби розуміли дисципліну і, понад усе, шанували свого батька.

Ну, вони виявилися невдячними, геть усі, включно з ним самим. І от тепер він за це розплачується; його власний син також виявився невдячним. Але надія є. Якось він звідси вибереться. Він їх обох покарає, і то жорстоко. Він покаже Денні приклад, а отже, одного дня, коли Денні вже буде дорослим, Денні краще за свого батька знатиме, як треба чинити.

Джек згадав ту недільну вечерю, коли його батько просто за столом віддубасив матір… як вжахнувся тоді він і всі інші. Тепер він розумів, що то було необхідним, що його батько тоді лише прикидався п’яним, весь час залишаючись проникливим і уважним, пильнуючи найменші ознаки неповаги.

Джек порачкував по «трісквіти» і знову почав

1 ... 127 128 129 ... 157
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сяйво», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сяйво"