Читати книгу - "Мідний король"

називають Смертю звичайного річкового хапуна.

— Я пам’ятаю. Ти розповідав.

Вони повільно зробили ще одне коло по залі. Розвіяр випустив руку Яски й низько їй уклонився. Музики продовжували грати, не відриваючи очей від нот на високих пюпітрах; Розвіяр прекрасно знав, що ноти їм ні до чого. Вони пам’ятали мелодію напам’ять.

— Дякую. Досить.

Хлопчисько урвав гру на півтакті. Дівчинка акуратно закінчила музичну фразу й тільки тоді опустила смичок.

— Ви добре граєте. Я слухав музикантів Німого Народу, а значить, не зовсім невіглас. А тепер скажіть: що ви знаєте про Гейла, славетного музику?

Брат і сестра ззирнулись.

— Нічого, — відповів хлопчик.

— А якщо подумати?

— Нічого, — швидко промовила дівчинка. — Крім того, що він з’їхав з глузду й помер.

— І це все?

— Усе.

Розвіяр підійшов до них ближче. Спинився перед хлопчиком:

— Хочеш убити мене?

Той відхитнувся.

— Даю тобі шанс. Спробуй.

— Розвіяре, — тихо сказала Яска за його спиною. — Навіщо ти це робиш?

— Спробуй, — підбадьорливо кивнув Розвіяр. — Адже тебе навчали користуватись не тільки смичком? Хіба ти, чистокровний Золотий, не вмієш тримати зброю?

Різким рухом хлопчисько відкинув назад довге, хвилясте золоте волосся. Зі смичка в його руці вискочило вузьке лезо. З обличчя його сестри Розвіяр зрозумів, що вона нічого не знала про братові приготування.

— Помри, проклятий гекса! — вигукнув музика.

Розвіяр не ворухнувся. Він стояв перед хлопчиком за два кроки й дивився, як труситься в його руці сталеве жало.

— Я маю загинути від твоїх страшних очей? Чи вмерти зі сміху?

— Розвіяре, — гучніше повторила Яска. — Досить!

Хлопчисько нажахано дивився йому в очі.

— Дуже давно одна людина дала мені в руки страшну зброю, — сказав Розвіяр. — Я тоді здивувався, як він не боїться. Я міг убити його набагато швидше й набагато певніше, ніж ти своєю голкою. Він сказав: «Я бачу тебе наскрізь»… Тепер я розумію, що це значить. Ти не вб’єш мене, хоробрий хлопчику, тобі це не до снаги…

Він спинився посеред зали, заклавши руки за спину, дивлячись у темне високе склепіння.

— А кому до снаги? — спитав уголос.

* * *

«Мідний король — один із темних безіменних богів. Приймає жертви не в усіх і не всякі…»

Перебираючи книжки, Розвіяр натрапив на знайому руку і мало не закричав з радості, ніби зустрів давнього друга. «Країни, де я був, їхні боги й забобони» — так називалася книга, що її написав автор «Хронік звіруїнів».

Книга зберігалась у «варварському» відділенні. Нею користувалися погано, або вона побувала в катаклізмі, а радше й те й друге: сторінки попсувались від давньої вологи, були поточені жучком, зацвілі, місцями попалені. Розвіяру захотілося переписати цю книгу — начисто, ретельно зберігаючи почерк автора та його примітки, накреслення землеписних карт, які він робив на берегах. Розвіяр знав, що цього не станеться ніколи; усе, що він міг зробити для автора чудової книги, — поновити на першій сторінці його майже затерте ім’я: «Варан».

«…випадкові, недостовірні відомості. Той, хто справді приносив жертву Мідному королю, мовчить про це й ніколи не розповість…внутрішня потреба, — рядок зникнув під плямою, — тільки можливо… спинити разом з життям. Люди, які багато років служили Мідному королю, стають невразливими для ворогів і друзів і не можуть навіть укоротити собі віку. Єдине порушення цього правила можливе, якщо під час жер…»

Розвіяр перегорнув сторінку. Вся розгортка була безнадійно зіпсована пліснявою.

* * *

Жінка стояла перед ним у святковій, напевно, найкращій своїй сукні. Золоте волосся, пряме й тонке, лежало на її плечах, укривало спину й падало майже до колін.

— Як тебе звати?

— Навіщо тобі моє ім’я? — Вона всміхнулась.

— Ти зухвала, — сказав він, відчуваючи дивне задоволення. — Це добре.

— Для мене добре? Для тебе?

— Для мене. Ти така, як я хотів. У юності я мріяв… про Золотих жінок.

— У тебе була жалюгідна юність, жалюгідний гекса? Ти розважався мріями?

— Я не смів навіть мріяти, що колись усі жінки Мірте належатимуть мені.

— Усі? Не сміши. Жодна не твоя.

— А ти?

— А що — я? Я — це не шматок м’яса, жалюгідний гекса. Ти можеш зробити з моїм тілом будь-що, але я — це не моє тіло. Ти можеш вительбушити мене, але я лишуся вільною. Давай, починай! Покажи, на що ти здатен. Дозволь сміятися, коли мені стане смішно!

Він мовчав і дивився на неї.

Їй було років двадцять. Вона нічим не була схожа на Яску замолоду, по-хлопчачому різкувату й поривисту. Вона не була схожа на покірну, старанну Джаль. Вона була — тепер він знав це — схожа на Мірте, який вічно дражнить на обрії. Золоте місто, що сміється в лице… прекрасне, як усе, чого торкаються Золоті.

Під його поглядом усмішка жінки почала танути. Вона все ще примушувала себе сміятись, але її обличчя, залите рум’янцем куражу, блідло, вицвітало, мов стара картина під сонячним промінням.

— Ну, що ти дивишся? — Її голос уже тремтів. — Чого ти витріщився?

Вона спробувала відвести очі й не змогла. Розвіяр підійшов до неї впритул:

— А якщо сьогодні вночі тобі не буде смішно? Чим ти мене винагородиш?

— Пусти, — прошепотіла вона.

Але випручатись не змогла.

* * *

Мірте квітнув цілий рік — одні квіти змінювалися іншими.

По вуличках міста, широких і вузьких, крутих і положистих, гасали діти всіх станів, Золоті діти, безтурботні й незлі. Інколи приходив з портових районів маленький чужинець, просив узяти його до гри — траплялось, таких і брали, але потім каялись: чужі діти вміли красти й часто лізли битись. Зате якщо водитися з таким же, як ти, Золотим, — гра не буде затьмарена нічим, хіба що дощ поллється раптом з потемнілого неба.

Ранками відчинялися крамнички на перших поверхах химерних, різьблених, дерев’яних і цегляних будівель. Крамарки, суворі, мов королеви, давали в борг льодяники та фрукти. Над вулицею, у других і третіх поверхах, сушилася білизна й співали птахи, грала музика й цілувалися закохані. Ліани увивали стіни й стовбури; вона виросла в золотому, благословенному Мірте й ніколи не хотіла покинути його.

— А подорожувати? Побачити далекі краї?

Так, бувало, в порт приходили красиві кораблі з далеких країв. Але всі чужинці з таким захватом роззирались на всі боки, що їй було зрозуміло: краще за Мірте нема нічого в усьому заселеному світі.

— А ліси? Ти ж знаєш, що на материку ростуть непроглядні ліси, течуть повноводі річки…

Вони гралися в гаях, уявляючи їх лісами. Вони пускали кораблики по воді ручаїв. Вони гадали на нареченого, прив’язуючи до щогл корабликів кольорові шовкові стрічки…

— Що ти робиш зі мною? — питала вона, дивлячись на нього з