Читати книгу - "Мідний король"

темряви блискучими очима кольору міді. — Чому я розповідаю? Навіщо тобі все це?!

— Я хочу знати. Розкажи ще.

Вона то плакала, то затихала, то знову починала вириватись, але його воля була незмірно сильніша. Він був обережний — боявся завдати їй болю.

…А в порту петляли мармурові вулички, і для доброго заміжжя треба було щовесни підносити монетку статуї Морської Діви — вродливої й голої, з намистом із мушель — справжніх! — на тонкій мармуровій шиї. У Діви був трохи розтулений рот, дівчата потай одна від одної совали туди монети з найдрібніших… Подейкують, робітники з портових чужинців потім витягали монети особливою петлею, але дівчата вірили, що Діва приймає їхні підношення, і наречений буде ладний…

— Ти заміжня?

— Ні! Морська Діво, чому я все тобі розповідаю… Я ненавиджу тебе, я хочу, щоб ти здох, проклятий гекса…

— Твій наречений…

— Він був на флагмані другим помічником… Ти вбив його, ти вбивця! Навіщо я розповідаю тобі, навіщо… Ти причарував мене? Ти маг?

— Ні. Я просто тебе люблю.

— Брешеш!

— Я люблю Мірте — й тебе.

Він не брехав. У цю ніч вона була його притулком, єдиною істотою, спроможною захистити від жаху, що невпинно підступає. Він більше розмовляв з нею, аніж пестив, і золотий відблиск її волосся лежав на його блідому, білому обличчі.

— Морська Діво… Я починаю бачити в тобі людину, — прошепотіла вона над ранок.

— Що в цьому жахливого?

— Це… неможливо. Неможливо вірити, що ти людина. Це руйнує… світ. Усе.

— Світ нетривкий. Життя нетривке. Просто повір, що я тебе люблю.

Вона гірко засміялась — і раптом уперше відповіла на його пестощі.

Тягар на його душі ослабнув.

Її волосся темним золотом заливало постіль. Її шкіра була бронзовою, матовою, вологою від гарячкового поту. З першим промінням сонця вона заснула — змучена й нарешті упокорена, спокійна, майже щаслива. У її снах Мірте квітнув і запалювались вогні над рожевими й білими мостами.

— Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную! Подай, що потребую!

Він так і не дізнався, як її звати.

* * *

З цією новою жертвою він зазнав короткого блаженства. Він був сильний і великий, як ніколи, він був мудрий — але до Останнього Знання однаково лишалося півкроку. Тут, поряд, руку простягни. Тінь подорожнього, що простує на захід.

Він лежав сам у розворушеній постелі. Він бачив довгі волоски, що золотим шитвом поблискували на подушці. Він знову приніс у жертву людину; зродився жах, який відчував, напевно, музикант Гейл, коли гриз свої руки.

— Імператоре, — прошепотів Розвіяр. — Богине Воф… Хто-небудь. Допоможіть мені!

Відповіді не було.

Наставав ранок. Розвіяр устав, одягнувся, ще не знаючи, куди збирається йти; так вийшло, що за кілька хвилин він увійшов у кімнату Дарунка. Хлопчик спав, розлігшись на перині, а біля його постелі сиділа, мов дожидаючи чогось, Яска.

— Стій там, Розвіяре. — Її голос був низьким, як бурчання потривоженого дракона. — Стій там і не підходь.

— Яско?

— Я вб’ю тебе, якщо ти ступиш хоч крок.

Заворушилася, прокидаючись, дитина. Яска не глянула на неї.

— Я знаю, навіщо ти прийшов. Я все про тебе знаю, Розвіяре, і вже давно. Мій син не дістанеться Мідному королю. Я й так чекала надто довго… Ми підемо сьогодні. Ти не зможеш нас зупинити.

— Ти надто звикла до своєї могутності, — повільно сказав Розвіяр. — І віриш у власну невразливість.

Насправді він прийшов, щоб, як тоді на кораблі, обійняти дитину й ненадовго повернути собі душевний спокій. Він був певен, що прийшов за цим, але Яска — великий маг — знала більше, і Розвіяр усвідомив раптом, що вона має рацію.

Бірюзовий перстень на пальці в Яски спалахнув — і залив кімнату тремким нервовим світлом.

— Іди. Або помреш просто зараз.

Прокинувся Дарунок. Схопився на ліжку.

— Мамо! Що ти робиш?!

Яска ледве встигла схопити його за комір нічної сорочки.

— Луксе! Сюди!

Відчинилися двері в глибині кімнати. Увірвався Лукс; Розвіяр був уражений, як давно його не бачив. Лукс постарів, коротка борода його подекуди посивіла, широкі плечі згорбились. Хутро наїжилось, утративши блиск. На спині, витертій сідлом, безпорадно рожевіла шкіра.

Лукс завмер між Яскою та Розвіяром. Поглянув на дружину й на сина. Перевів погляд на вершника й володаря.

— Луксе, ходімо з нами, — пророкотала Яска. — Він продав себе й своє життя Мідному королю. Він сам — Мідний король. Він не жертвує — він забирає собі! Він не зупиниться.

— Мамо! Це ж…

— Він прийшов, щоб пожертвувати тобою, Даре.

— Ні! — Дарунок кинувся так, що затріщало полотно. — Розвіяре…

— Луксе! — скрикнула Яска, відтягуючи назад, наче пір’їнку, напруженого маленького звіруїна. — Ти з нами?!

— Яско, — промовив Лукс майже беззвучно. — Він мій вершник.

— Він принесе тебе на вівтар!

— Він мій вершник.

— Ідіот!

— Я нагір. А він мій вершник. Відводь дитину… Я лишуся.

Яска повернулась до нього, ошкірена, страшна в своїй люті. Лукс зустрів її погляд понурим, але дуже твердим поглядом.

— Що ти мені казав?! — скрикнула жінка. — Що ти мені обіцяв?

— Він мій вершник.

— Я твоя дружина!

— З його волі. Він мій вершник.

— Заждіть, — сказав Розвіяр і повернувся до дверей. — Не треба жахливих сцен… Я йду.

— Чи далеко? — Яска скинула підборіддя.

— На Золоту гору. — Розвіяр був кришталево-спокійний, його майбутнє лежало перед ним, як залита місячним світлом рівнина. — Здійснити паломництво. Луксе, ходімо зі мною. Яско, можеш забрати хлопчика на «Криламу» хоч зараз. Тільки лиши мені «Пузаня».

Ясчині ніздрі звично роздулись, ніби бажаючи втягнути в себе все повітря в кімнаті.

— Ти за цим сюди прийшов, — сказала вона несподівано спокійно. — З самого початку ти це збирався зробити, так?

— Так, — сказав Розвіяр.

— Палив їхні кораблі? Я палила — для тебе?

— Так.

— Змішав їх усіх з багном, зґвалтував, принизив?

— Так.

— Проклятий гекса!

— Так. Луксе, ходімо.

— Ні! — Яска тепер майже верещала. — Луксе, чоловіку мій… Батьку мого сина… Ходімо з нами! Будь ласка, ходімо!

Лукс довго дивився на неї з Дарунком. Розвіяр чекав.

— Він мій вершник.

У Ясчиних очах майнула тінь — ніби впала сокира.

* * *

Золота гора височіла віддалік від моря, позаду Мірте. Великий уступ нависав над прірвою, і низькі кущі були обвішані маленькими балабончиками. За традицією Мірте, на Золоту гору приходили молодята; залишити тут балабончик уважалось добрим знаком.

Балабончики дзвеніли ледве-ледве, на межі чутності.

Розвіяр дивився на місто. Лукс стояв поряд, засідланий, і його боки ходили ходором — шлях був нелегким. Здіймалося сонце. Світанковий Мірте був свіжішим і легшим, аніж Мірте призахідний. Тепер, згори, він не здавався піднесеним: затишно розлігся в низовині під горою, ловив сонце червоними й золотими дахами, торкався неба золотими голками