Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

з облатками, спеченими на собачому салі, він у злісній нестямі дивився на ті будинки, звідки не виходили жінки, щоб упасти навколішки перед ним, і доносив суддям на тих, хто не вклонявся перед його ідолом з глини і позолоченої міді. А інші ченці брали з нього приклад. Ось чому на Горкум і звалилось таке велике лихо, такі жорстокі кари і спалення. Капітан Марін добре зробив, що затримав ченців, а то вони, об’єднавшись з іншими, пішли б по селах, замках, містах і містечках і стали б підбурювати проти нас і під’юджувати народ, щоб палив нещасних реформатів. Псів тримають на цепу, поки не здохнуть. На цеп ченців, на цеп bloedhond'ів, кривавих герцогських псів. У клітку, за ґрати катів! Хай живе гез!

— Воно-то так, — мовив Уленшпігель, — але принц Оранський, друг свободи, вимагав, щоб усім, хто здався, була забезпечена свобода совісті і недоторканність майна.

Старі гези відповіли:

— Крім ченців. Так хоче адмірал, а він сам собі пан, він узяв Бріль. За ґрати ченців!

— Слово солдата — золото! Чому він його не дотримує? — стояв на своєму Уленшпігель. — З ченців у тюрмах знущаються страшенно.

— Видно, попіл не б’ється більше у твої груди, — сказали йому. — Сто тисяч родин, через королівські укази, мусили переселитись бозна-куди, на північний захід, в Англію, і понесли з собою ремесла, промисловість, багатства вашої країни. Отже, жалій тих, хто призвів нас до такої руїни! Відколи став панувати Карл П’ятий, він же і Кат Перший, і теперішній кривавий король — Кат Другий, то вже загинуло в муках сто вісімнадцять тисяч чоловік. Хто ніс похоронні факели при цих убивствах, горі, сльозах? Ченці та іспанські солдати. Невже ти не чуєш, як стогнуть душі загиблих?

— Попіл б’ється в мої груди, — відповів Уленшпігель. — Але слово солдата — золото.

— Гаразд, — сказали вони. — А хто хотів відлученням і прокляттям зробити наш народ вигнанцем з-поміж народів? Хто озброїв би проти нас, якби змога, небо і землю, Бога і диявола і все їхнє кодло святих угодників та угодниць? Хто підливав бичачої крові в причастя? Хто пускав фальшиві сльози дерев’яним статуям? Хто, як не прокляті попи і зграї ченців-ледацюг, примушував нашу країну співати De profundis[223], і то для того тільки, щоб зберегти свої багатства, свій вплив на ідолопоклонників, щоб панувати в нашій нещасній країні за допомогою нищення, вогню, крові? В клітку вовків, що нищать людей на землі, в клітку гієн! Хай живе гез!

— Слово солдата — золото, — відповів Уленшпігель.

Другого дня прибув гонець від мессіра де Люме з наказом перевезти дев’ятнадцять полонених ченців із Горкума в Бріль, де був адмірал.

— Вони будуть повішені, — сказав капітан Марін Уленшпігелеві.

— Ні, поки я живий, — ні, — відповів той.

— Мій сину, — сказав Ламме, — хоч не кажи цього панові де Люме. Він лютий і повісить тебе разом з ними, це напевне.

— Я скажу тільки правду, — відповів Уленшпігель. — Слово солдата — золото.

— Якщо ти зможеш їх урятувати, — сказав Марін, — то веди сам барку в Бріль та візьми стерновим Рохуса і, якщо хочеш, Ламме.

— Візьму, — відповів Уленшпігель.

Барка стояла, прив’язана коло Зеленої набережної. В неї посадили дев’ятнадцять ченців. Рохус боязко взявся за стерно. Уленшпігель і Ламме, добре озброєні, сіли на носі. Голодних ченців вартували негідники-солдати, що затесалися між гезів лише задля грабунку. Уленшпігель дав ченцям їсти й пити.

— Це зрадник, — шепталися між собою солдати-негідники.

Дев’ятнадцять ченців зі смиренним виглядом сиділи посеред барки і аж тремтіли, хоч і був липень, ясно світило і пекло сонце, а з моря повівав теплий вітерець. Він надимав вітрила череватої барки, що важко врізалася в зелені хвилі.

Отець Ніколя звернувся до стернового:

— Рохусе, невже нас везуть на Поле шибениць? — Потім став клясти, повернувшись у бік Горкума: — О місто Горкум! Яке лихо жде тебе попереду! Прокляте будеш ти поміж містами, бо в тобі зросло насіння єресі! О місто Горкум! Ангел-хранитель не буде стояти на сторожі брам твоїх. Він більше не оберігатиме цнотливості жінок твоїх, не вселятиме відваги в чоловіків і не стерегтиме багатства твоїх купців! О місто Горкум! Будь ти прокляте навіки, нещасне!

— Прокляте, прокляте! — підхопив Уленшпігель. — Хіба заслуговує прокляття гребінець, що вичесав іспанські воші, чи пес, що порвав свого ланцюга, чи кінь, що скинув з себе жорстокого вершника? Сам ти будь проклятий, проповіднику безглуздий, коли тобі не подобається, що ламають палицю, хоч би й залізну, на спині тирана!

Чернець замовк, опустив очі і, здавалось, закам’янів у священному гніві.

Солдати-негідники, що затесалися між гезів заради грабунку, не відходили від ченців, які знову зголодніли.

Уленшпігель попросив для них сухарів і оселедців, але господар барки відповів:

— Кинути б їх у Маас, щоб вони нажерлися там свіжих оселедців.

Проте Уленшпігель дав їм увесь свій хліб і ковбасу, а також і все, що було в Ламме. Господар барки і солдати-негідники стали ремствувати:

— От зрадник, — говорили вони, — годує ченців, треба донести на нього.

У Дордрехті барка пристала до Bloemenkey — до Набережної квітів.

Чоловіки, жінки, хлопчаки, дівчата юрбами побігли дивитися на ченців; показуючи на них пальцями та погрожуючи кулаками, гукали:

— Погляньте на цих шахраїв, на цих святенників, що тягли людські тіла на вогнище, а душі у вогонь вічний! Подивіться на цих розжирілих тигрів, на цих череватих шакалів!

Ченці похнюпили голови і не посміли й слова сказати. Уленшпігель помітив, що вони знову почали тремтіти.

— Ми знову голодні, добрий солдатику, — сказали вони.

Тоді озвався хазяїн барки:

— Хто завжди п’є, хоч скільки дай? Сухий пісок. Хто завжди пхає у свою пельку? Чернець.

Проте Уленшпігель пішов до міста, купив там хліба, шинки і великий дзбан пива.

— Їжте й пийте, — сказав він. — Ви наші полонені, але я вас урятую, якщо тільки зможу. Слово солдата — золото.

— Нащо ти їх годуєш? Вони ж тобі не заплатять, — казали негідники-солдати і почали нишком перешіптуватись: — Він обіцяв їх урятувати, треба за ним дивитися.

На світанку вони прибули в Бріль. Брама перед ними відчинилась, і voetlooper — гонець — побіг доповісти мессіру де Люме про їхнє прибуття.

Отримавши цю звістку, той поквапно одягнувся, сів на коня і в супроводі кількох вершників та озброєних піхотинців поїхав до брами.

І тут Уленшпігель удруге побачив лютого адмірала, одягнутого, як вельможний пан, що живе в розкошах.

— Здорові були, шановні панотчики, — глузливо сказав він. — Покажіть-но руки. А де кров графа Егмонта і графа Горна? Ви мені показуєте білі лапи, а на них же їхня кров!