Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

з А.) кілька разів обговорювали його таємничу особу. М. активно не подобалося те помешкання. Добре, що ми проводили в ньому не так багато часу. Одного разу М. розповіла історію. В юності вона подорожувала стопом по Франції. З нею була ще подруга — дві молоденькі дівчини років сімнадцяти. Десь пізно увечері їх підібрав на шосе проїжджий дядечко. Спершу він здавався просто дивакуватим, але коли відмовився випускати їх на потрібному повороті і погнав далі якимись усе гірше освітленими селами, обидві подумали «оупс!». Він завіз їх до себе і наказав чекати. «Його вітальня, — розповідала М., — чимось нагадувала цю. Ні, нічого такого (вона обводила поглядом фотошпалери). Але чомусь мені саме тут усе те пригадалося. З чого б це?». «Маленький Принц?» — запитував я, вдаючи психоаналітика.

Історія М. та її подруги закінчилася в цілому щасливо. Поки вони цокотіли зубами з переляку, зачинені зусібіч у вітальні, до них із верхнього поверху сповзла старезна дама відьомського типу й почала шипіти: «Ви не бачили, що він хворий?! Чого вчепилися до інваліда?! Геть звідси, огидні шлюхи!». То була його маман. Вона потягла їх за собою і виштовхала надвір через вузьке вікно в туалеті. Добігаючи до хвіртки метрів за сто від будинку, вони озирнулися на крики, що доносилися з ґанку й побачили його, вже переодягнутого в усе середньовічне, з приклеєною синьою бородою та секс-шопівськими кайданами через плече. На щастя, станція була недалеко. Їм вдалося заскочити до місцевого потяга трохи раніше, ніж синьобородий рвонув навздогін.

Така то була історія.

А, може, я щось у ній і поплутав. Це не так важливо. Натомість важливо те, що М. ні за що не погодилася б замешкати у тій франкфуртській мансарді сама. Так вона й казала.

Інтриги додавала закрита кімната. Ключа від неї ми не мали. Чому? Що він там ховав? Час від часу ми зазирали в замкову шпарину. Крізь неї можна було догледіти фрагмент ліжка, розстеленого. Іноді здавалося, що на ньому хтось лежить — з-під напіввідкинутої ковдри начебто стирчала чиясь непорушна гомілка. Що далі, побачити не вдавалося. Та й гомілка не завжди була на місці.

Зазвичай ми дуже голосно сміялися з усіх тих обставин. А. погрожував, що повикидає на хрін з вікна всіх тих негренят, пінгвінят і маленьких принців. На четверту добу ми роз'їхалися в різні боки, а ключі в тих самих конвертах повернули тій самій посередниці.

* * *

Другий епізод трапився через два роки. Того разу ключі від мансарди отримав тільки я. І жити в ній мав я сам. Насправді я очікував приїзду Лінди Гаммершляґ, що її — про це ви вже могли читати — надалі називатиму Лін.

Отоді він, цей вічно невидимий господар, крім привітальної записки на кухонному столі та чергової партії понаставлюваних де-не-де, ніби пастки, плящинок із гидкими настоянками, підкинув мені свого щоденника. «День перший! — писалось у першому ж рядку. — Завжди мусить бути день перший — пролог, а не початок. Але завтра, вже завтра до мене постукає вона, Мірванна Анісовна[116], моя нова подруга, що її дотепер я мав щастя бачити лиш на фотографіях. Яка ж вона в житті?!».

Зізнаюся: його писанину я читав неуважно, перестрибуючи по кілька сторінок і часто відволікаючись. Проте загальний зміст цієї дещо тургенєвської прози я схоплював досить виразно. Якась росіянка, мешканка, здається, Сиктивкару (що його в цій книжці немає), в пошуках человеческих условий життя на порозі його бальзаківської стадії, скориставшися послугами міжнародної служби знайомств (добре відома на теренах колишнього еСеСеСеРу історія), закадрила самотнього підстаркуватого німця, ідеаліста і придурка, вихованого російською класикою та пін-ап-культурою дивака. Усе подальше — це опис їхніх стосунків саме з його, дивацької на літеру «м», перспективи. При цьому всі трюки, маневри і побутові хитрощі Мірванни Анісовни мені, мимовільному читачеві нотаток, здавалися цілком очевидними. Чого ніяк не скажеш про їхнього автора. «Мірванна Анісовна сьогодні з самого ранку скривила губки, — писав він. — І хоч їй це вельми пасує, мені довелося таки пообіцяти, що вже в понеділок ми йдемо до банку, де я перепишу всі рахунки таким чином, щоб і вона могла вільно ними розпоряджатися. Як радісно засвітилися після цього її теплі очі! Як багато тепла в цій не зіпсованій матеріальним переситом святій слов'янській душі!». Або в іншому місці: «Мірванна Анісовна сьогодні півдня готувала для мене блины. (Здається, я правильно написав це красиве російське слово). Жодна німкеня — та що там німкеня! — жодна європейська жінка не присвятила б аж стільки зусиль тому, щоб кулінарно догодити своєму другові. За обідом я, в захваті від блины, кав'яру та трьох (!) чарок «Moskovskaya», дав їй урочисте слово, що його вона вже від кількох тижнів так засоромлено добивалась. А саме: я впишу її співвласницею нашої — відтепер нашої! — хатинки над Боденським озером. Вони, росіяни, я читав у Горького, просто жити не можуть без Datscha! Як близько від цього гарного слова до іншого, так само чудового — Duscha! Душа, саме так — велика і добра. Мені здалося, вона ледь не плакала зі зворушення».

Далі йшлося про окремі труднощі нового співжиття і взаємного притирання: «Мовний бар'єр. Чому я, старий віслюк, досі не знаю російської? Чому лише десяток слів? Яка ж убога ця наша німецька Seele[117]! Пробач мені, люба подруго, всю цю рутину мовних курсів. Яка ж ти однак розумниця!».

Трохи нижче виявлялося, що Мірванна Анісовна переїхала в нове життя не сама: крім себе, вона повісила на шию старого наївняка ще й дитину — здається, дівчинку. «Найгірше те, що я майже нічого не розумію, — писалось у щоденнику. — Мірванна Анісовна з Каченятком[118] теревенять собі годинами — а я ні в зуб ногою. Про що вони щебечуть? Над чим або ким сміються так весело? Мої любі дівчатка…»-

Мабуть, я виловив би з тих писань ще не одну варту уваги цитату, якби не гортав їх аж так неуважно. Бо насправді я не міг дочекатися Лін. Це був радше спортивний інтерес — я з усіх сил намагався вгадати, які ще помаранчеві деталі з'яляться на ній цього разу.

Лін увірвалася третього дня перед полуднем. Під розпанаханою курткою вона мала таку ж розпанахану блузку. «Уяви собі, — сказала Лін, — на весь потяг жодного чоловіка, котрий би не заліз мені в декольте! Звичайно, поглядом». Я відповів, що на їхньому місці зробив би так само. І не тільки поглядом.

І я це невдовзі зробив.