Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

поміж іншим продовжував той, — пудрили мізки. Ні хріна розібратися не можуть...

Щура явно розпирало від гордощів за щось, але поки що він тримав це у таємниці. Двері відчинилися, і увійшли Ада Василівна з Олегом, Беженар та Ліда. Щуру це явно сподобалося.

— Ну, що там, Сергію Андрійовичу? — почала начмед, коли всі розсілися. — Як там Біленький?

— У принципі, стан покращився, — відповів той. — Тиск уранці дев'яносто на сорок. Температура тридцять п'ять і сім.

Усі здивовано хитали головами.

— Хворий тепер повністю контактний, — продовжував анес— тезіолог. — Дві години тому почали — несильно — кровити обидві кукси. Накладено джгути. А гемоглобін упав до шістдесяти.

— Ну, цього слід було чекати, — зауважив Ілля. — Ось коли проступає реальна картина крововтрати. А в обід він буде п'ятдесят, а може, ще менше.

— Кров переливали? — запитала Ада Василівна.

— Звичайно. Тиск, між іншим, тримається на дофаміні. Так що особливо підстав радіти поки що не маємо. З'явилася межа відмороження на руках. Усі пальці, практично...

— Оце так... — пробурмотів Беженар.

Настала пауза, яку першим порушив Олег. Після того, як Медвідь запитально глянув на колегу, той промовив:

— Я вважаю, оперувати хворого ще не можна.

— Я також, — відразу підтримав Щур. — У крайньому разі, на мене не розраховуйте. Кличте анестезіолога з області. Він не вийде. Зі столу не знімемо. Можливо, ввечері...

— Що ж у нас, хворий із розчавленими куксами обох ніг другу добу під джгутами лежатиме? — засумнівалася начмед. — Нас не зрозуміють. Нібито без надання допомоги... Потім накалякають, як у тій газетці — лежав дві доби, а хірурги дивилися й не оперували.

— Буде лежати, — підбив підсумок Ілля, — а допомога йому надається. Виводимо з шоку.

— Другу добу?

— А випадок неординарний, Адо Василівно, — прийшов на допомогу Беженар. — Я також гадаю, все вірно.

— Щоб потім не шпетили всякі розумники, які їдуть із перевірками, — продовжував Ілля, — зателефонуємо ще раз обласному, порадимося. Можемо і консультанта з обласної викликати. Брати його дійсно ще не можна.

— А що, інших травм у нього немає? — запитав Беженар. — Якщо був збитий поїздом, то...

— Немає, — відрубав Щур.

— Дивно.

— Дійсно, дивно...— погодилася начмед.— Мав би летіти, котитися...

Увесь цей час Щур хитро дивився на них.

— Ну, кажи вже! — не витримав Ілля. — Він щось знає. Адо Василівно, він щось знає, а мовчить, наче партизан, і нам не каже! У нього тут вже двічі залізнична поліція була. Вони йому щось сказали, а він розігрує виставу.

— Ой, тримайте! — обурився Щур. — Це якраз ті, що можуть сказати... Та вони взагалі без поняття! Ось я, наприклад, якщо мене скоротять, відкрию приватне детективне агентство. Або писатиму детективи, як наш Кульчицький. Це я міг їм сказати, але... нехай самі розбираються. А то прийшли такі... наворочені — пальці «веєром»... Ну, просто поліція Лос-Анджелеса!

— Давай вже! — підігнав Ілля.

— Одним словом... Усі ви, як і вони, помиляєтеся кардинально щодо характеру травми і, як би це сказати... О! — Щур підняв палець догори, — значення цього фатального поїзда у житті хворого.

— Як це? — не зрозуміла начмед.

— Елементарно. Він ще повинен радіти, що поїзд цей на нього наїхав. Обмовлюся — звичайно, у тому разі, якщо він все-таки виживе і якщо жити без ніг краще, ніж взагалі не жити.

Усі без винятку дивилися на нього, не добираючи сенсу, а Щур продовжував:

— Ви собі уявіть — іде по колії мужик, який прийняв порядну дозу. Він гарячий, розчервонілий, кровообіг його функціонує на повну. Так? І ось раптово йому відрізає обидві ноги. А це артеріальна кровотеча одночасно з двох судин завгрубшки як палець. Олег Вікторович, за який час повинен загинути такий постраждалий?

— Ну, взагалі-то до десяти хвилин, — сказав Олег, — якщо не надати допомогу.

— А може, і швидше, — додав Беженар.

— Але він перебував без допомоги десять годин! — нагадав усім Щур. — Ви розумієте, важко пояснити, чому він живий? Наче щось не сходиться.

-Ну... казуїстика якась... — припустив Ілля. — Медицина — наука неточна. І не таке описано.

— Ні-і... Вибачте, — помахав пальцем Щур. — Помиляєтеся. Усе має пояснення. Алкоголь, до речі, у крові цього мужичка дві й вісім десятих проміль. До важкого ступеня наближається. Так ось, уявіть — урізав цей Біленький від душі й пішов додому, щоб зручніше було — по шпалах, адже кругом сніги по пояс. Випив забагато — довелося лягти по дорозі. А температура мінусова.

Звичайний випадок, коли п'яний замерзає. Так би й сталося, ще до ранку був би труп — гарантія. От тільки їхав вечірній поїзд, і «розбудив» його, відтявши обидві ноги. Це вам пояснення усьому дивному. Людина замерзає — температура тіла двадцять шість, тиск низький, спазм усіх судин. Тому й кровотеча після такої травми мінімальна. А він «прокинувся» від цього струсу і поповз. Так і доповз до крайньої хати. Тому і немає інших травм — ніякий поїзд його не збивав, а він не летів і не перекидався. О п'ятій його знайшли. Хутір глухий — телефони вже десять років не працюють. Тракторист із вечора п'яний у дрезину, трактор не заводиться. Поки пішли до села, поки знайшли вантажівку, привезли — десята ранку. Ось тепер усе сходиться.

— Ну, ти прямо Пінкертон... — здивовано промовив Ілля.

***

Біленького прооперували лише зранку наступного дня. А ще за дві доби, коли він уже зовсім оклигав, перевели до хірургії.

— На тобі, — сказав Щур, передаючи папери Медвідю, — ось листки призначень за чотири доби. Ось історія. Лікуй.

— Дякую, — сказав Ілля. — Ліки залишилися?

— Он, — показав той, — лежать на каталці біля хворого. Я сам дивився, щоб чого не забули, бо ще повернеться до нас, не дай Бог...

— Чого ти так до нього? — здивувався Ілля. — Я, наприклад, подібних хворих люблю. Їх сміливо можна записувати до переліку наших досягнень. Без зайвої скромності. Ні, ти тільки уяви — півдоби у снігу, глибокий шок, крововтрата і — витягли. Я, наприклад, маю від цього моральне задоволення, хто б що не казав...

— Я також люблю, — без особливого натхнення згодився Щур, — але нервів з'їв...