Читати книгу - "Риб’яча кров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти не знайшла Надю? Я ходжу до неї стригтися щомісяця, оцей колір мені зробила вона.
Розказує мені, де в Наді перукарня, уже майже десять років вона на першому поверсі дому, який вони з чоловіком збудували собі в передмісті. Її доньці вісім років. Потім Анна опускає палець на самий кінець списку й дістає мобільний.
— Я подзвоню Оліні. Скажу, що ти сидиш поруч мене.
Вона бачить по мені, що я не вельми окрилена від цієї ідеї.
— Ми зустрічаємося майже щомісяця. Вона щоразу приїжджає, коли хоче поговорити й відпочити від родини.
— Я маю це зробити сама, Анно. Скажи краще, де її знайти.
— Ти ж не захочеш це відкласти? — запитує Анна й на звороті мого списку малює план села на Збудовських болотах.
Як іде дорога, де пожежна станція — і навпроти ставить хрестик.
— Знаєш, я завжди собі уявляла, коли думала про Оліну, як колись до неї приїду, вона працюватиме в шикарному магазині, підфарбована, на шиї золото, вдягнена в костюм від «Гуччі», обслуговуватиме лише обраних замовників…
Анна сміється, як дурна.
— Ти ж пам’ятаєш, — нагадую я їй, — вона завжди казала, що не хоче працювати, як її мама.
Я ховаю цей дивний шматок паперу назад у гаманець і розпитую, що робить Оліна.
— Дозволь себе здивувати, — каже Анна. — І раз уже ти до неї поїдеш, можеш їй дещо відвезти? Я завжди записую їй нові фільми жахів.
Вона принесла три DVD в паперових обкладинках, підписаних фломастерами.
— Вона не змінилася? — запитую й перечитую назви фільмів: «Мертва Мері», «Кривавий курорт», «Дім тисячі трупів».
Час промайнув, виявилося, що вже десята вечора, я сиджу в автівці, Анна пропонує, щоб я ще трохи почекала Маґду, ми могли б разом піти у бар тут на районі.
— Наступного разу. Вранці о сьомій я везу тата до лікарні на процедури, — кажу я.
В’їжджаю на гірку біля Тина, проминаю велетенські освітлені вежі електростанції, радіо в автівці вимкнене. У голові все стрибає, відчуваю, що не можу зосередитися на керуванні. Чим ближче те місце, тим більше б’ється серце й холонуть руки на кермі. Лише тепер помічаю, що біля перехрестя стоїть нова заправка. Маленька, лише на дві колонки. Світло від заправки освітлює все поблизу. А так все лишилося таким, як і тоді. Наближаюся до Глубоцького заповідника, гальмую, по обидва боки дороги — ліс. Звертаю на лісову дорогу й вимикаю мотор. Відчиняю дверцята й перекладаю мобільний телефон із однієї руки в іншу, ніби він попече мені долоні. «Здається, іще не так пізно», — кажу собі. Дисплей світиться в темряві, я шукаю номер, навколо шумлять дерева.
Якийсь час звучать довгі гудки, потім чути голос Гонзи. Він усе ще для мене якийсь новий.
— Не заважаю? Іще не пізно?
— Ніколи не пізно, — чую, як він сміється.
Як типово. Одразу навіть не знаю, із чого почати, що сказати в цій паузі. На мить мені здається, що він точно знає, чому я дзвоню.
— Я сьогодні говорила з Анною. Я все знаю.
Тиша. Не чути навіть його дихання.
— Їй треба було комусь розказати, Гонзо. А кому ж іще, окрім мене? Їй відлягло від серця. Через стільки років та обіцянка мовчати давно зайва, ти не думаєш?
— Що я маю тобі сказати?
Його голос звучить дуже спокійно. Про аварію він точно не хоче говорити. Він так і каже. Я дихаю якийсь час глибоко, щоб заспокоїтися.
— Чому ти про це не сказав батькам, Гонзо? Принаймні тоді, коли ти в дев’яностому після амністії повернувся додому?
— Я хотів їм сказати. Але ти не бачила тата. Із ним не можна було говорити, він поводився, як переможець холодної війни, ніби той листопадовий переворот зробив саме він. Йому все було зрозумілим, він уже давно нібито знав, що комуністи ось-ось підуть. І вся революція відбулася лише завдяки тому, що він у якомусь забитому селі щонеділі старанно ходив до церкви…
Він говорив усе ще спокійно, але його дещо гумористичний тон відлунював мені болем, через тата.
— Він постійно мені повторював, що найважливіше — це каяття, що коли я буду щиро каятися, знову зможу стати частинкою людської спільноти. Я сидів там у цій панельній квартирі й відчував, що нічого не змінилося, навпаки, стало ще гірше, що з цією людиною я просто не порозуміюся. І коли він не вгавав, я послав його в дупу.
— Ти не зміг себе перемогти, хоча б задля мами? —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’яча кров», після закриття браузера.