Читати книгу - "Зима у горах"

в якісь свої похмурі роздуми. Він спостерігав за нею, а вона вийняла з сумочки окуляри, наділа їх, знову зняла. Потім ковтнула з кухля, але без ніякого задоволення.

—     Ти себе добре почуваєш? — прошепотів він, нахилившись до неї.

—     Мм?

—     Я питаю, ти себе добре почуваєш?

Замість відповіді вона підвелася, трохи відсунувши від себе столик.

—     Мені треба... Я зараз повернуся.

Вирішивши, що їй треба в туалет, Роджер переставив ноги вбік, даючи їй пройти. Вона чимось засмучена? Піти з нею? Ні, нехай розбереться сама. Якщо він почне метушитися навколо неї, показувати, що помітив зміну її настрою, вона почуватиме себе ніяково. Може, в неї резинка в панталончиках луснула абощо.

Він чекав, балакаючи з Гіто, але хвилини спливали повільно. Незважаючи на напруження, від якого всередині все стискалося, він присилував себе проковтнути кілька шматків пирога — якщо справді сталась якась неприємність, то немає сенсу намагатись упоратися з нею на порожній шлунок. Він повільно доїв пиріг, а Дженні все не поверталася. Нарешті він підвівся, щоб іти шукати її, і цієї ж миті вона з’явилась у дверях.

Він одразу ж побачив: те, що турбувало її раніше, зараз турбує набагато сильніше. Може, вона занедужала? Чи у неї щось болить? Обличчя замкнуте, тонка смужка стиснутих губ побіліла.

Вибачившись, Роджер просунувся між Геретом і Гіто й підійшов до неї.

—     Що трапилось, люба? — спитав він.

—     Я хочу додому,— відповіла Дженні.

Додому? До каплиці в горах, до тахти й бокастої грубки? Чи до чогось темнішого й холоднішого — до своєї оселі-в’язниці без гратів, свого позбавленого любові шлюбного стійла?

Роджер враз відчув жахливу ненадійність їхніх стосунків, і всередині в нього все похололо. Адже він так безмежно кохає її! Та їхнє кохання ще не зматеріалізувалося в плині життя, воно наче соломинка, що спалахнула в каміні.

—     Ходімо,— сказав він,— я тебе відвезу.— Він вирішив удавати, поки вона не заперечить, що слово «додому» означає «до каплиці».

Айво, побачивши, що вони вже в дверях, здивовано урвав свою розповідь і спитав:

—     Ідете?

—     Так,— відповів Роджер. Він спробував безтурботно посміхнутись,— А ви святкуйте. Просто у нас є одна термінова справа.

—     Не зникайте надовго, Роджере,— сказав Герет.— Я вас повідомлю, як розгортатимуться події. Можливо, ми виведемо автобус на маршрут швидше, ніж сподівались.

—     Згода,— сказав Роджер. Він знову спробував по-компанійському всміхнутись, але відчув, що замість посмішки в нього вийшла невесела гримаса. Що йому той автобус, коли раптом насунула ця чорна хмара? Він глянув на Дженні — вона стояла, опустивши очі, обличчя перетворилось на маску болю. З усього було видно, що вона внутрішньо зламалася. Коли вони вийшли на тротуар, він не стримався й прямо спитав:

—     Що в тебе скоїлось?

Але вона й далі йшла так, наче не чула його слів. Можливо, й справді не почула їх.

Вони сіли в малолітражку, і Роджер мовчки повів машину до каплиці. І з кожним обертом коліс він дедалі більше занепадав духом, а його погані передчуття посилювались. Дженні сиділа біля нього так, наче вони були двома незнайомими в поїзді. Він поглядав на неї і щоразу бачив один і той же мертвий, застиглий вираз її очей.

Вже біля каплиці вона повільно опустила голову на долоні й заплакала — тихо, судорожно захлинаючись, неначе від невимовного болю. Зупинившись, Роджер поклав руку їй на плечі й спробував пригорнути її, але вона, так само мовчки плачучи й затуляючи обличчя долонями, штовхнула дверцята й повільно вийшла з машини. Роджер рушив за нею; підійшовши до дверей каплиці, вона зупинилась, чекаючи, поки він підійде й відімкне замок.

Опинившись у каплиці, вона підійшла до крісла й опустилася в нього. Тепер вона вже не плакала, а дивилась просто себе із застиглим, напруженим виразом обличчя, навіть не роблячи спроб витерти сльози, що блищали на щоках.

Раптом Роджер відчув, що хоче їсти. Це вразило його, як якесь безглуздя, збочення: в хвилину такого горя, спільного горя, порожній шлунок вирішив нагадати про себе. А проте це було так. Незбагненна, парадоксальна природа людського організму ухвалила по-своєму, і ось це трапилось. Ставши свідком тяжких переживань Дженні, розуміючи, що вона перебуває зараз далеко від нього, в країні душевного болю й не почує його, навіть якщо він покличе її, Роджер, проте, не міг позбутися раптового видива: хрусткої скибки хліба, товсто намазаної маслом і з шматком гострого, запашного сиру. Рот його наповнився слиною.

—     Може, ти з’їси чого-небудь? — невпевнено запропонував він.

Вона заперечливо хитнула головою — тим ледь помітним, нетерплячим рухом, який навряд чи й підтверджував, що його слова дійшли до її свідомості.

—     Дженні, поясни мені нарешті, що сталося? Ти вийшла в розпалі нашого святкування, щоб піти, як я був подумав, до туалету і повернулась... ну,— він безпорадно знизав плечима,— у такому стані. Чи можу я довідатись, що відбулося за ті кілька хвилин?

Вона повернула голову й зупинила на ньому важкий, затуманений болем погляд.

—     Авжеж, можеш. Маєш право.— Вона говорила повільно, через силу. Запала тривала тиша, потім знову почувся її голос _ хрипкий, кволий, монотонний,— Я ходила не тільки до туалету. Я дзвонила по телефону.

—     Он як?

—     І розмовляла з матір’ю.

—     Розумію.

—     Ні, не розумієш,— з несподіваною гарячковістю відповіла вона.—У тебе немає дітей, Роджере.

—     Немає. І це, отже, робить мене схожим на Макбета?

—     Ти просто не знаєш, яка це мука...— Обличчя в неї скривилось, потім знову застигло.— Джералд не гаяв часу.

—     Що ж він зробив?

          Він приїздив туди вчора. Сказав моїй матері в присутності Мері й Робіна, що я втекла з дому і що він не знає, де я