Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

34.3

− Я подумаю, − кидаю сухо, опускаючи Тріскальце на підлогу і повільно підіймаючись на ноги. Похитнувшись, повертаю собі видимість рівноваги. – Цей ритуал… Він тут відбуватиметься, на Імаран?

− Так, − моя викрадачка звужує очі, ніби намагається зрозуміти, що відбувається в моїй голові. Але не схоже, що їй це вдається. Нехай на-агари мене й кинули, та їхній ментальний блок із моєї голови нікуди не зник. – Завтра, під час першого світанку ти маєш дати мені відповідь. І зійти на вівтар до того, як розпочнеться другий.

Два сонця, два світанки. І ритуал, який із її слів якось надто нагадує жертвопринесення. Зі мною у ролі жертви.

− Зрозуміло. Сподіваюся, ти не збираєшся знову засунути мене в карцер без вікон і дверей на той час, що мені залишився? Хіба так чинять із тими, кому начебто намагаються допомогти? – напружено дивлюся на брюнетку. − З такими методами я ще можу вирішити, що ти якась лиходійка і задумала щось лихе.

Хамана здивовано сіпає бровою. І хижо усміхається.

− Знаєш... Ти подобаєшся мені все більше і більше, Женя, − муркоче вкрадливо. − Ні, більше не збираюся. Тобі нададуть покої, гідні такої важливої ​​гості. Подивися сама.

І вона помахом руки ніби розсікає простір. Проріз, що утворився переді мною, стікаючи пітьмою, розростається, поки не утворює щось на кшталт арки, через яку видно зовсім інше приміщення і щось, що вельми нагадує ліжко.

Приймати її пропозицію мені відверто лячно. Але якщо вже я вдаю, що граю за її правилами, доведеться ризикнути.

Шумно видихнувши, роблю рішучий крок у міжпросторовий перехід. Тріскальце, стривожено застрекотавши, прямує слідом за мною.

Цього разу Хамана, здається, не обдурила. Я дійсно опиняюся в якійсь кімнаті, що нагадує величезну круглу спальню, поєднану з цілою низкою інших приміщень.

Озирнувшись, зауважую, що сама брюнетка за мною не пішла.

Ну і чудово. Від цих чорних очей, що виморожують до кісток, у мене мороз по шкірі. Неможливо зібратися з думками поруч з нею.

Побіжно оглянувши виділене мені тимчасове житло, через відкриту арку виходжу на напівкруглий балкончик. Торкаюся пальцями шорсткої огорожі, стискаю край до побілілих кісточок. Дірка в грудях відгукується пекучою пульсацією. Підіймаю погляд вгору, до різі в очах вдивляючись у чуже бузкове небо з двома сліпучими дисками «сонць». Мені б розкинути руки та злетіти над чужим містом, якого я практично не бачу за пеленою сліз та світла.

Десь там, поза атмосферою Імаран, на орбіті цієї чортової планети кружляє Саяре, космічний корабель двох віроломних хвостатих братів. Напевно, Са-ард і Шоа-дар зараз мчать до нього на джеті, щоб вирушити далі в дорогу, дотримуючись настільки важливого для них маршруту. Напевно, вже через кілька стандартних діб вони забудуть про свою «іграшку», зосередившись на важливіших справах. І навряд чи будуть жалкувати... Подумаєш, скористались й кинули...

Шмигнувши носом, закушую губу. Відчуваю, як по щоках струменять сльози.

Зрадники!

Навіть якщо вони тисячу разів мають таке право, все одно… зрадники!

Скільки б я не готувала себе до нашого невідворотного розставання, скільки б не переконувала себе раніше, що впораюся, зараз я почуваюся розтоптаною і розчавленою. Відкинутою та приниженою. Бо не так усе мало бути. Не так.

Ось ким я була для них. Іграшкою, яка ніколи не буде важливішою за честь.

Як завжди, я не маю ніякого значення. Чого я чекала? Мене навіть рідна мати не любить достатньо, щоб заради мене чимось жертвувати. Що вже говорити про цих змієхвостих гадів.

І я навіть не можу сказати, що вони розбили мені серце. Моє крихке, вразливе людське серце не тут. Воно вмирає десь там, на Землі.

Боже. Про що я думаю? Хай ідуть у дупу!

Ридання змінюють істеричним сміхом. Хай ідуть!

Хай я нікому не потрібна. Тоді й мені ніхто не потрібний.

Знати б ще, що тепер робити? Просто взяти й вручити своє життя цій кошмарній суці Хамані, погодившись на її ритуал? А якщо вона мене обдурить? Як отримати гарантію?

− Ур-р-р-стр-р-рт-т, − раптом чую я внизу.

І до моєї щиколотки знову тулиться голова мого новонабутого... друга. Так, саме другом я вже відчуваю Тріскальце після всього, що ми пережили разом.

− Привіт, малюче, − ще раз шморгнувши носом, я витираю сльози й присідаю поряд з ним. – Хоч ти мене не покинув.

− Ур-р-р.

− От як мені бути? − зітхаючи, чухаю його за бочок. − Не довіряю я цій моторошній Хамані. А вибору в мене немає. Якщо вона сказала правду, моє справжнє тіло скоро помре. І я назавжди залишусь лялькою. Але як я можу їй довіритись, просто зійти на якийсь там вівтар і дозволити цій особі проводити наді мною свій невідомий ритуал? Це ж… навіть звучить безглуздо.

− Ур-р-р-р, − Тріскальце знову штурхає головою мені в руку.

І там, де він торкається, шкіра раптом починає вібрувати, а в голові раптово спалахує яскрава картинка, на якій я бачу себе з боку на цьому балконі, підсвічену м'яким золотисто-бузковим світлом двох «сонць».

− Що це було? − завмираю приголомшено.

− Ур-р-р, − знову лащиться до мене Тріскальце. Дивна вібрація повторюється. І я бачу тепер Хаману, оповиту бурливою тьмою. Бачу її чорні, як космічна безодня, очі і підступну, жорстоку посмішку на червоних губах. − Стр-р-р-р-р, − тремтить мій маленький друг, притискаючись до мене всім тілом.

− Це ти мені показуєш? Ти теж вважаєш її моторошною? – питаю чомусь пошепки.

І в думках починає миготіти калейдоскоп картинок, що стрімко мчать назустріч будиночками-кульками, містками між ними та бездонною прірвою інопланетного міста-мурашника. Дихання перехоплює жахом та відчуттям вільного падіння. Раптові лещата чиїхось обіймів і різкий сильний удар вибивають із мене дух... і буквально викидають із видіння.

Я в барвах і деталях згадую, як чорнява сука просто взяла і просто кинула цього милого малюка в прірву. Звісно ж, він вважає її моторошною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍