Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

вперше приїхав до Корнволлу після того, як підірвався. Він випив п’ять пінт і спитав, чи я попереджаю жінок про ногу, перш ніж зняти штани. Вважав себе страшенно дотепним.

Делла слабко всміхнулася.

— Деяким людям не спадає на думку, що право так жартувати належить нам самим, правда? Але ви чоловік, для вас усе інакше... більшості людей здається природнім, коли здорові жінки дбають про чоловіків-інвалідів. Ґерайнтові багато років доводилося давати цьому раду... люди думали, що з ним щось не так, бо він обрав дружину з інвалідністю. Гадаю, я старалася якось це компенсувати. Хотіла, щоб він мав роль... статус... але озираючись назад, я думаю, що нам обом було би краще, якби він робив щось, не пов’язане зі мною.

Страйк вирішив, що вона трішки п’яна. Мабуть, не їла. Він відчув недоречне бажання зазирнути в її холодильник. Сидячи навпроти цієї вразливої й вражаючої жінки, легко було зрозуміти, що саме так поєднувало Ааміра з нею і в професійному житті, і в приватному, навіть попри його власну волю.

— Люди гадають, що я вийшла за Ґерайнта, бо більше ніхто мене не захотів, але вони помиляються,— мовила Делла, сідаючи пряміше.— У школі був хлопчик, який у мене закохався, робив пропозицію мені, дев’ятнадцятилітній. Я мала вибір і обрала Ґерайнта. Не як доглядача і не тому — на це іноді натякали журналісти,— що мої безмірні амбіції вимагали наявності чоловіка... просто я його кохала.

Страйк згадав день, коли стежив за Деллиним чоловіком на Кінгс-Кроссі й той пішов у ту темну підворітну, згадав гидкі речі, які розповідала Робін про поведінку Ґерайнта на роботі. Але нічого зі сказаного Деллою не здалося йому неймовірним. Життя навчило Страйка, що велике й потужне кохання можна плекати до негідних на вигляд людей; кінець кінцем, цей факт має втішати кожного.

— Ви жонатий, містере Страйк?

— Ні,— відповів він.

— Я гадаю, що шлюб — це майже завжди незбагненне явище, навіть для тих, між ким його укладено. Знадобилося все це... весь цей гармидер... щоб я зрозуміла, що далі не можу. Не знаю, коли саме я перестала його кохати, але після смерті Ріяннон усе... пішло...

ЇЇ голос зірвався.

— ...пішло від нас,— Делла ковтнула.— Будь ласка, налийте мені ще келих вина.

Страйк налив. У кімнаті було вже дуже темно. Музика знову змінилася — тепер це був меланхолійний концерт для скрипки, який, на смак Страйка, нарешті пасував до розмови. Делла спершу відмовлялася з ним говорити, а тепер ніби не хотіла завершувати розмову.

— Чому ваш чоловік так ненавидить Джаспера Чизвелла? — тихо спитав Страйк.— Через політичні розбіжності між вами і Чизвеллом чи...

— Ні-ні,— утомлено відповіла Делла.— Просто Ґерайнт хоче винуватити у своїх негараздах когось іншого замість себе.

Страйк зачекав, але вона просто відпила ще вина і нічого не сказала.

— У яких саме...

— Не зважайте,— голосно мовила Делла.— Не зважайте, це неважливо.

Але за мить, зробивши ще один великий ковток вина, вона відповіла:

— Ріяннон насправді не хотіла займатися фехтуванням. Як і більшість маленьких дівчаток, вона хотіла поні, але ми — і я, і Ґерайнт — походили з такого середовища, де поні не тримають. Ми гадки не мали, як бути з кіньми. Тепер я думаю, що цьому можна було дати раду, але ми обоє були такі страшенно заклопотані, гадали, що воно буде незручно... тож вона натомість пішла на фехтування і досягла в ньому значних успіхів... Я відповіла на ваші питання, містере Страйк? — спитала Делла дещо нерозбірливо.— Ви знайдете Ааміра?

— Спробую,— пообіцяв Страйк.— Дасте мені його номер? І ваш, щоб я вас тримав у курсі?

Делла з пам’яті продиктувала обидва номери, а Страйк записав їх, згорнув записник і підвівся.

— Ви дуже допомогли, місіс Вінн. Дякую.

— Звучить якось занепокійливо,— озвалася вона; між бровами пролягла тонка зморшка.— Не впевнена, що хотіла допомагати.

— Чи з вами...

— Абсолютно,— запевнила Делла, говорячи аж надміру чітко.— Ви мені подзвоните, коли знайдете Ааміра?

— Я повідомлю вам усі новини за тиждень, якщо не матиму їх раніше,— пообіцяв Страйк.— Е... до вас хтось сьогодні ввечері прийде, чи...

— Я бачу, ви м’якша людина, ніж можна було б подумати з вашої репутації,— мовила Делла.— Не хвилюйтеся за мене. Скоро зайде сусідка — вигуляти Ґвінн. Вона перевірить датчики газу і все таке.

— Тоді не вставайте. На добраніч.

Коли він рушив до дверей, майже біла лабрадорка підвела голову, понюхала повітря. Страйк лишив Деллу в темряві — трохи п’яну, в товаристві лише фотографії покійної доньки, якої вона ніколи не бачила.

Зачиняючи по собі двері, Страйк не зміг згадати, коли востаннє відчував таку дивну суміш захоплення, співчуття й підозрілості.