Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

— стривожено спитала Делла, вчепившись пальцями в бильце крісла і нахиливши обличчя в бік підлоги.

— Чимало,— відповів Страйк.

— Несіть сіль... Будь ласка, посипте там сіллю. Вона в буфеті, праворуч від плити!

Увійшовши до кухні, Страйк увімкнув світло, і його увагу негайно привернула дивна річ, якої він не помітив першого разу: приклеєний на шафку конверт — так високо, щоб Делла не дотягнулася. Взявши сіль з буфета, Страйк на зворотному шляху зупинився біля конверта і роздивився єдине слово, написане на ньому: «Ґерайнт».

— Праворуч від плити! — з тінню відчаю гукнула йому з вітальні Делла.

— А, праворуч! — озвався Страйк, зняв конверт і розпечатав.

Усередині був рахунок від «Слюсарів братів Кеннеді» за заміну дверей у ванній кімнаті. Страйк послинив палець, помочив клапан конверта, як міг ретельно заклеїв його і повернув на шафку.

— Вибачте,— сказав він Деллі, повернувшись до кімнати.— Вона була просто в мене перед носом, а я й не бачив.

Він зняв кришку з картонної туби і щедро посипав сіль на пурпурову пляму. Коли він випростався (маючи сильні сумніви щодо ефективності цього домашнього засобу), симфонія Брамса нарешті замовкла.

— Зробили? — пошепки спитала Делла в тиші.

— Так,— відповів Страйк. На його очах вино всоталося у білу сіль і зробило її брудно-сірою.— Але все одно треба буде замовити чищення килимів.

— О Боже... тільки цього року поклали новий ковролін.

Делла здавалася глибоко враженою, але, як на Страйка, не в плямі на ковроліні була справа. Коли він повернувся до дивана й кави, знову заграла музика — угорська мелодія, така ж бентежна, як і симфонія, але ще й з маніакальними нотами.

— Хочете ще вина? — спитав Страйк у Делли.

— Я... Так, не відмовлюся,— відповіла вона.

Страйк налив їй ще келих і вклав просто в руку. Делла трохи відпила, тоді спитала тремким голосом:

— Звідки ви знаєте те, що мені тільки-но сказали, містере Страйк?

— Я б не хотів відповідати на це питання, але запевняю — це правда.

Взявши келих обіруч, Делла мовила:

— Ви мусите знайти для мене Ааміра. Якщо він вирішив, що Ґерайнт наказав йому піти до Баррокло-Бернза на моє прохання, не дивно, що він...

Самоконтроль їй помітно зраджував. Делла спробувала поставити келих на бильце крісла і мусила спершу рукою намацати місце, щоб влучити. Повсякчас вона недовірливо хитала головою.

— Не дивно, що він — що? — тихо спитав Страйк.

— Звинуватив мене, що я... тисну... контролюю... звісно, це все пояснює... ми були такі близькі... ви не зрозумієте, це важко пояснити... Але просто дивовижно, як швидко ми стали... стали ніби сім’єю. Знаєте, іноді трапляється така миттєва спорідненість, зв’язок, який з іншими людьми не побудувати за цілі роки... Але за останні кілька тижнів, я відчувала... відколи Чизвелл отак привселюдно поглузував з нього... Аамір віддалився. Він ніби більше не довіряв мені... я мала б здогадатися... о Господи, я мала б здогадатися... ви мусите знайти його, мусите...

Страйк подумав був, що ця палюча потреба має в своїй основі сексуальне бажання, яке, мабуть, на якомусь рівні пробудила юнача маскулінність Ааміра. Але з дешевої позолоченої рамки на нього глянула Ріяннон Вінн, чия усмішка не торкалася великих тривожних очей, а на зубах блищали брекети, і Страйкові спало на думку, що скоріше Деллою володіло те, чого геть не мала Шарлотта: палкий, бентежний материнський інстинкт, у випадку Делли — з відтінком непозбувного жалю.

— І це теж,— прошепотіла вона.— Це теж. Чого він тільки не зруйнував!

— Ви говорите про...

— Про мого чоловіка! — заціпеніло відповіла Делла.— Про кого же ще? Мій фонд... наш фонд. Але ж ви знаєте про це, так? Це ж ви розповіли Чизвеллу про недостачу у двадцять п’ять тисяч? І про те, як Ґерайнт бреше людям, бреше абсолютно безглуздо! Девід Бекхем, Мо Фара... всі це неможливі обіцянки!

— Моя партнерка про це дізналася.

— Ніхто мені не повірить,— розгублено мовила Делла,— але я нічого не знала, гадки не мала. Я пропустила останні чотири наради правління, бо готувалася до Параолімпійських ігор... Ґерайнт сказав правду лише після того, як Чизвелл пригрозив розповісти пресі. І навіть тоді клявся, що то бухгалтерська помилка, а про інше взагалі божився, що то неправда. Могилою матері присягався.

Вона збентежено покрутила обручку на пальці.

— Я так розумію, Елспет Лейсі-Кертис ваша партнерка теж знайшла?

— Боюся, що так,— збрехав Страйк, вирішивши, що доречно піти ва-банк.— Ґерайнт і це відкидає?

— Він страшенно шкодував, якщо від його слів дівчатам було незручно, але клявся, що більше нічого не було, він нікого не торкався, просто дозволив собі трохи зухвалих жартів. Але за нинішнього клімату,— палко додала Делла,— чоловік має думати, що верзе перед компанією п’ятнадцятилітніх дівчат!

Страйк потягнувся вперед і схопив Деллин келих, який мало не перекинувся знову.

— Що ви робите?

— Переставляю ваше вино на стіл,— пояснив Страйк.

— О,— озвалася Делла,— дякую.

З помітним зусиллям опанувавши себе, вона провадила:

— На тому заході Ґерайнт представляв мене, і все буде точно так, як завжди буває, коли такі речі просочуються у пресу: в усьому буду винна я, в усьому! Бо, зрештою, всі злочини чоловіків — то наші злочини, так, містере Страйк? Зрештою, відповідальність завжди лягає на жінку, бо вона мала це зупинити, мала діяти, мала бути в курсі. Ваші гріхи — то насправді наші гріхи, авжеж? Бо то жінка має дбати й доглядати, і на цілому світі немає істоти, нижчої за погану матір.

Важко дихаючи, вона притисла до скронь тремкі пальці. За мереживними фіранками темно-синя ніч вуаллю розгорталася над полум’яно-червоним заходом, і в кімнаті ставало темніше, риси Ріяннон Вінн поступово розчинялися в сутіні. Скоро буде видно лише її усмішку, перекреслену потворними брекетами.

— Дайте, будь ласка, моє вино.

Страйк подав келих. Делла одним ковтком майже осушила його і, стискаючи келих, гірко мовила:

— Є повно людей, ладних думати про незрячу жінку казна-що. Звісно, коли я була молодша, то було ще гірше. Завжди був нездоровий інтерес до особистого життя. Деякі чоловіки в першу чергу думали саме це. Мабуть, ви теж з таким стикалися, маючи одну ногу?

Страйк виявив, що відверта вказівка на його інвалідність із вуст Делли його не обурює.

— Так, трохи чув такого,— зізнався він.— Від одного типа, вчився з ним у школі. Багато років не бачив, тоді