Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Білого дому після повідомлення про смерть президента, виступити перед пресою і запевнити країну та світ у тому, що його зовнішня політика здійснюватиметься «без зміни мети та переривання тривкості». Утім, у день, коли похоронний поїзд дістався Вашингтона, New York Times уже повідомляла, що друзі нового президента вважали, що нова адміністрація прокладе курс «трохи праворуч від центру»[575].

Що б це не означало всередині країни, на міжнародній арені це передбачало жорсткішу позицію щодо радянської політики та прагнень у Східній Європі. Тринадцятого квітня, у свій перший повний день на посаді, Трумен вислухав доповідь Стеттініуса про стан радянсько-американських відносин і сказав йому: «Тепер ми мусимо протистояти росіянам... ми не повинні поводитися з ними надто м’яко». Трумен небагато знав про зовнішню політику перед тим, як обійняти вищу посаду, а відповідного досвіду мав ще менше. Він повністю це усвідомлював і не приховував своїх вагань щодо того, як керувати державним кораблем у таку важливу історичну мить. Хоч йому не вистачало здібностей продовжити складну зовнішньополітичну гру, у яку так майстерно грав Рузвельт, він був налаштований зробити все можливе. Новий президент прагнув подолати власну непевність рішучістю або принаймні враженням рішучості, тож він надавав перевагу ясності перед складністю, покладаючись на власну інтуїцію. Беручи до уваги останнє ускладнення відносин між Вашингтоном та Москвою, протистояння росіянам видавалося простою і водночас правильною політикою в таких умовах[576].

Новий підхід Трумена до Радянського Союзу став благословенням для ревізіоністів в адміністрації, які відстоювали жорсткішу політику до Москви, але не могли переконати Рузвельта її прийняти. Як і в минулому, ревізіоністи вийшли з лав «знавців Росії» Державного департаменту, яких тепер очолив сам Аверелл Гарріман. Після смерті Рузвельта Гарріман негайно виїхав із Москви до Вашингтона з єдиною метою — зустрітися з новим президентом. «Чесно кажучи, однією із причин, які змусила мене поспішати до Вашингтона, — сказав він Трумену 20 квітня, — був страх, що Ви не зрозумієте, як я це спостерігав у випадку Рузвельта, що Сталін порушує свої обіцянки». Він попередив Трумена про нове «вторгнення варварів у Європу».

Гаррімана обурювали односторонні радянські дії в Польщі та затягування Молотовим переговорів щодо утворення нового польського уряду, тож він був ладен забути, що досягнута в Ялті домовленість у справі Польщі була у кращому разі нечіткою. За кілька днів по тому, на нараді із Труменом та його найближчим радниками щодо формулювання позиції для майбутньої зустрічі президента з Молотовим, Гарріман наполягав, що Сталін порушив ялтинські угоди. Воєнний міністр Генрі Стімсон пояснював жорстку позицію Гаррімана тим, що він і генерал Джон Дін «довгий час особисто страждали від поведінки росіян у незначних питаннях». Він вважав, що у військових справах радянці свого слова дотримувались. Адмірала Легі аргументи Гаррімана також не переконали. Він казав, що виїхав із Ялти переконаним у тому, що радянці не погодяться на вільний уряд у Польщі, а ялтинські угоди залишалися відкритими для численних тлумачень[577].

Утім, Гарріман справив добре враження на Трумена. Саме його інтерпретацію ялтинських угод він узяв за основу під час зустрічі з Молотовим по обіді 23 квітня. Після смерті Рузвельта Сталін змінив свою думку щодо рівня радянського представництва на конференції Організації Об’єднаних Націй і вирішив відправити Молотова до Сполучених Штатів. Це був жест поваги до померлого президента, який настільки переймався ООН, а також спроба скласти враження про його наступника. У Вашингтоні, перш ніж побачити Трумена, Молотов зустрівся зі Стеттініусом та Ентоні Іденом, який також відвідував столицю США. Іден та Стеттініус намагалися досягти того, чого їхні посли в Москві виконати не змогли: переконати Молотова в необхідності запросити до Москви представників польських демократичних партій та включити їх до складу нового уряду. Їхні зусилля виявилися марними. Тоді на пропозицію Ідена та з активним заохоченням Гаррімана й інших членів адміністрації Трумен узяв це завдання на себе. У досить відвертій, якщо не грубій формі він зажадав під час зустрічі з радянським комісаром закордонних справ, щоб той дотримувався ялтинських угод. За словами Болена, який перекладав для президента, Молотов у відповідь «пополотнів»[578].

Трумен дослівно записав у своїх мемуарах продовження перепалки з Молотовим. «Зі мною в житті так ніхто не говорив», — нібито сказав Молотов. «Виконуйте свої зобов’язання — і з вами не будуть так говорити», — відрізав Трумен. Ці слова не відображені ні в американському, ні в радянському протоколі: втім, чи прозвучали вони насправді, чи ні, але вирази, якими послуговувався президент на зустрічі з Молотовим, однозначно були далеко не звичайними. Це підтверджував Стеттініус та інші присутні, а Молотов згадував про цю розмову у старшому віці. «На нашій першій зустрічі із Труменом він почав говорити зі мною таким владним тоном!» — розповідав він на початку 1970-х рр. «Я думаю, що це за президент? Кажу: “У такому тоні я не можу говорити з Вами”. Він осікся трохи, осікся. Тупуватий, як на мене. І дуже антирадянськи налаштований. Тому він і почав у такому тоні; хотів показати своє “я”, як то кажуть»[579].

Цей діалог ознаменував поворотний момент у тоні радянсько-американських відносин, але не змінив їхнього курсу й не мав негайного впливу на радянську позицію щодо Польщі. Молотов залишався незворушним. Зрештою, радянські рішення приймав Сталін, а не його комісар закордонних справ. Трумен усвідомив це пізніше.

Навесні 1945 р. Сталін ще не мав чіткого уявлення про те, що робити зі своїми східноєвропейськими завоюваннями. Він вважав, що радянський досвід був унікальним і що на той час країни на захід від Радянського Союзу не потребували радянської однопартійної держави. Йому здавалося, що Комуністична партія може співіснувати з іншими лівими партіями в рамках так званої народної демократії. Такі перехідні режими мали підготувати ґрунт для повного поглинання відповідних держав комуністами за десять чи п’ятнадцять років. У березні 1945 р. він сказав Тіто: «Нині соціалізм можливий навіть за англійської монархії. Повсюдна революція більше не потрібна». Він висунув цю ідею на зустрічі з очільниками польського уряду в травні 1946 р.: «У Польщі немає диктатури пролетаріату, і вона вам там не потрібна... Демократія, яку ви встановили в Польщі, у Югославії та частково в Чехословаччині, — це демократія, яка наближає вас до соціалізму без необхідності встановлення диктатури пролетаріату чи радянської системи»[580].

Сталін, однак, не сумнівався в тому, що нові держави повинні бути політично і стратегічно пов’язаними з Радянським Союзом і перебувати виключно під його впливом. В останні місяці війни лише голосна протидія Рузвельта поділу Європи на зони впливу та просування ним Організації Об’єднаних Націй видавалися спроможними стримати Сталіна від повного контролю над Східною Європою. Та після несподіваної смерті Рузвельта Сталін вирішив викласти новому президенту власне бачення щодо радянської присутності у Східній Європі. Двадцять четвертого квітня 1945 р., коли війська Червоної армії досягли передмість Берліна, Сталін надіслав лист Трумену та Черчиллю у справі Польщі.

Ви, очевидно, не погоджуєтеся з тим, що Радянський Союз має право домагатися того, щоб у Польщі існував дружній до нього уряд, і що радянський уряд не може погодитися на існування в Польщі ворожого до нього уряду. До цього нас зобов’язують, окрім усього іншого, ріки крові радянських людей, пролиті на полях Польщі заради звільнення цієї країни. Я не