Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129 130 ... 151
Перейти на сторінку:
знаю, чи є справді представницьким уряд у Греції і чи бельгійський уряд є насправді демократичним. Думки Радянського Союзу не питали, коли створювалися ці уряди. Радянський уряд і не претендував на те, щоб утручатися в ці справи, позаяк розуміє, наскільки важливі Бельгія та Греція для безпеки Великої Британії. Не розумію, чому в обговоренні питання Польщі не хочуть ураховувати інтереси Радянського Союзу з точки зору його безпеки. Варто визнати незвичними умови, коли уряди двох країн — Сполучених Штатів та Великої Британії — заздалегідь змовляються з питання про Польщу, де СРСР передовсім і найбільше зацікавлений, а також ставлять представників СРСР у нестерпне становище, намагаючись диктувати йому власні умови[581].

Черчилль відповів 28 квітня довгим листом, який почався з обговорення радянської політики щодо Польщі й завершився оглядом статусу балканської угоди між Британією та СРСР.

Черчилля турбувало, що Радянський Союз затягував консультації щодо формування нового уряду. «Цей Тимчасовий уряд, — писав Черчилль, — мусив потім, згідно з нашим спільним рішенням у Криму, взяти на себе зобов’язання якнайшвидше провести “вільні та необмежені вибори на основі загального виборчого права та таємного голосування”, в якому “всі демократичні й антинацистські партії мають право брати участь та висувати кандидатів”. На жаль! Нічому зі згаданого не дозволили просунутися ні на йоту».

Москва також перешкоджала західним представникам відвідувати Польщу, чого, як наголосив Черчилль, не відбувалось у випадку радянських представників в окупованих британськими військами країнах. Велика Британія й Америка були готові прийняти в Польщі лише повністю представницький та демократичний уряд. «Однак ми не могли б прийняти “югославську модель” як керівний принцип того, що має відбутися в Польщі, — писав Черчилль. — Ні ми, ні американці не маємо ніякого воєнного чи особливого інтересу до Польщі. Усе, до чого ми прагнемо в матеріальних питаннях, слід вирішити належним чином між дружніми державами»[582].

Без Рузвельта за спиною він почувався цілком комфортно в обговоренні своєї секретної процентної угоди зі Сталіним. «Я повинен... сказати, що хід подій у Югославії однозначно не дає мені відчуття балансу інтересів наших країн п’ятдесят на п’ятдесят, — писав Черчилль. — Маршал Тіто став повним диктатором. Він проголосив, що відданий перш за все Радянському Союзу. Незважаючи на те, що він дозволив членам Югославського королівського уряду ввійти до свого уряду, їх лише шестеро проти двадцяти п’яти, яких він призначив особисто. У нас склалося враження, що з ними не консультуються з питань високої політики, а режим перетворюється на однопартійний».

Черчилль також пояснив власне розуміння відсоткової угоди: представники Заходу не мали бути повністю витіснені з Румунії та Болгарії, країн з переважним радянським впливом. «Я визнаю резони, які ви мені висловили, коли нам довелося втрутитися з потужними збройними силами, щоб придушити напад Е.А.М.-Е.Л.А.С. на урядовий центр в Афінах, — написав Черчилль. — Ми неодноразово давали вказівки, щоб ваш інтерес у Румунії та Болгарії визнавався переважним. Однак ми не можемо погодитися на повне витіснення звідти, і нам не подобається, що ваші підлеглі в цих країнах поводяться з нами геть відмінно від того люб’язного ставлення, яке ми, що обіймаємо високі посади, завжди отримуємо від вас особисто».

Черчилль і Сталін по-різному трактували сфери впливу. Британський прем’єр-міністр розглядав їх як зони впливу, але не як повне панування. Сталін убачав у них зони ексклюзивного контролю. Водночас американці повністю відкинули ідею поділу Європи на сфери впливу. Це була їхня давня політика. Утім, новий американський президент мало що міг зробити, щоб зупинити процес, який уже давно тривав. Зрештою, він погодиться з політикою тих членів своєї адміністрації, які дійшли висновку, що створення сфер впливу — єдиний спосіб ефективної взаємодії з радянцями. Така точка зору стала панівною в американській адміністрації влітку 1945 р., однак щонайменше один службовець Державного департаменту був готовий втілювати її ще до смерті Рузвельта.

Його звали Джордж Ф. Кеннан. Очоливши посольство США в Москві на час Ялтинської конференції, він надіслав листа своєму другові Чарльзу Болену, в якому виклав власні роздуми, що радянці зрештою отримають винагороду за свої воєнні зусилля коштом країн Східної та Центральної Європи. «Але, зважаючи на це все, — писав Кеннан, — я не розумію, чому ми повинні асоціюватися з цією політичною програмою, настільки ворожою до інтересів Атлантичного співтовариства загалом, настільки небезпечною для всього, що нам потрібно зберегти в Європі. Чому ми не можемо піти на гідний і чіткий компроміс — відверто розділити Європу на сфери впливу — триматися самим поза російською сферою і не пускати росіян до нас? Це найкраще з того, що ми могли б зробити для себе та для наших друзів у Європі; це найчесніший підхід, який ми могли б спробувати, щоб відновити життя після війни на гідній і стабільній основі»[583].

Черчилль був першим, хто усвідомив небезпеку народження світу, в якому сфери впливу визначатимуться незмінними ідеологічними та культурними розбіжностями. Він побоювався, що непорозуміння та прорахунки можуть призвести до майбутніх конфліктів. У своєму довгому листі до Сталіна від 28 квітня він пророчо зауважив: «Геть мало втіхи приносить погляд у майбутнє, де Ви та країни, у яких Ви пануєте, плюс комуністичні партії у багатьох інших державах, шикуються з одного боку, а ті, хто гуртується навколо англомовних націй, їхніх союзників чи домініонів, — з іншого».

Прем’єр-міністр викладав бачення майбутнього, якого намагався уникнути: «Цілком очевидно, що сварка між ними розірве світ на частини, і що всі ми, причетні до цього провідники кожної зі сторін, осоромимося перед історією. Сам тільки вступ до тривалого періоду підозр, звинувачень та відповіді на них, протилежних політичних курсів стане катастрофою, яка завадить великим досягненням у справі процвітання мас у всьому світі, яких може досягти лише за умови єдності нашої Трійки. Я сподіваюся, що в цьому виливі моєї душі перед Вами немає ні слова, ні фрази, які мимохіть образили б Вас. Якщо це так, то дайте мені знати. Однак прошу вас, мій друже Сталін, не недооцінювати розбіжності, які намічаються у питаннях, які, на Вашу думку, є для нас незначними, але які символізують світогляд англомовних демократій»[584].

Чітким свідченням наростання труднощів у відносинах між союзниками стала їхня нездатність домовитися про день, який би ознаменував офіційне завершення війни. Західні союзники оголосили перемогу 8 травня, а радянці 9 травня. Наслідки цієї розбіжності виявилися не тільки дипломатичними. Не отримавши інформації про те, що 9 травня СРСР святкував День перемоги, американські та британські кораблі в Мурманській гавані відкрили вогонь по радянських загороджувальних аеростатах під час урочистостей. Пізніше радянське посольство у Вашингтоні повідомило Державний департамент, що від дружнього вогню союзників одна людина загинула, а кілька дістали поранення[585].

Однак на цьому непорозуміння та розбіжності між союзниками не закінчилися. Черчилль уже похмуро обмірковував можливість ще однієї війни, цього разу проти радянців, а бажаність такої війни обговорювалася серед американських військових. Станіслав Кот, колишній польський посол у Радянському Союзі, звітував Станіславу Миколайчику з конференції Організації Об’єднаних Націй у травні 1945 р. про таке: «Ідея війни з Росією, за чутками, набирає обертів у впливових колах США, зокрема в армії та флоті, вплив яких сильно зростає». Кот окремо згадав про Кетрін Німіц, дружину адмірала Честера Німіца, яку «вважають не надто розумною і яка вибовкує таємниці свого чоловіка,

1 ... 128 129 130 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ялта. Ціна миру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ялта. Ціна миру"