Читати книгу - "Американські боги"

щойно знайшов: — ...ексклюзивні. Ми не спільнотні. Навіть я. Навіть Вакх. Якщо збираємося, то ненадовго. Гуляємо самі по собі, або варимося у своїх маленьких групках. Ми не дуже добре співпрацюємо з іншими. Ми хочемо, аби нами захоплювалися, поважали, аби нам поклонялися. Я, наприклад, люблю, щоб про мене розповідали байки, в яких ідеться про мою кмітливість. Я знаю, це глупство, але такий вже я. Ми любимо бути величними. Але зараз паскудні часи, і ми здрібніли. Нові боги підносяться, падають, а тоді знову здіймаються. Ця країна не вміє довго терпіти богів. Брахма творить, Вішну хранить, Шива руйнує, а тоді Брахма знову має місцинку для творення.

— Що ти хочеш цим сказати? Війна закінчилася? Повоювали?

Нансі пирхнув:

— Ти що, з дуба впав? Вони вбили Середу. Вбили і вихваляються про це на кожному перехресті. Понесли вісточку. Показали це всім, у кого очі на правильному місці, щоб це побачити. Ні, Тіне. Усе тільки починається.

Він схилився перед кам’яним знаком, загасив сигариллу об землю і залишив недопалок, ніби підношення.

— Раніше ти був веселий, — зауважив Тінь. — Тепер похмурий.

— Непросто вигадувати жарти в такі часи. Середа мертвий. То як, ти йдеш досередини?

— Скоро прийду.

Нансі пішов геть, до мотелю. Тінь простягнув руку і торкнувся каміння. Провів великою долонею по латунній табличці. Розвернувся і вирушив до крихітної білої церковці. Усередині каплички панувала темрява. Він сів на найближчій лавці, заплющив очі і замислився про Лору, про Середу і про те, як воно — бути живим.

Позад нього почулося клацання і човгання підошов по землі. Тінь випростався і озирнувся. Хтось стояв у дверях — на тлі зірок виднівся тільки темний силует. Місячне сяйво виблискувало на металі. Тінь поцікавився:

— Застрелиш мене?

— Господи-Ісусе, мені б хотілося! — відказав агент Град. — Але це тільки для самозахисту. Ти що, молишся? Ці мудаки змогли тебе переконати, що вони — боги? Вони не боги.

— Я не молився. Просто замислився.

— Я думаю про це так: вони просто мутанти. Експерименти еволюції. Якісь здібності до гіпнозу, парочка фокусів-покусів, і люди вже вірять у що завгодно. Нічого надприродного. Все просто. Зрештою, вмирають вони так само, як і всі люди.

— Вони завжди помирали.

Тінь звівся на ноги, агент відступив назад. Тінь вийшов із церковці і покрокував геть. Град тримався від нього на відстані.

— Гей, а ти знаєш, хто така Луїза Брукс? — запитав Тінь.

— Твоя подружка?

— Ні. Кінозірка. Народилася на південь звідси.

Град хвильку промовчав.

— Може, вона змінила ім’я, і тепер її звуть Ліз Тейлор, Шерон Стоун чи якось так, — зрештою припустив він.

— Може й так.

— Твоє місце в тюрмі. Ти маєш сидіти в б лядській камері смертників.

— Я не вбивав твоїх товаришів, — запевнив Тінь. — Але розкажу тобі дещо. Мені це розповів один чувак у в’язниці. Ніколи не забуду цієї історії.

— І що ж це за історія?

— Біблія пише тільки про одну людину, якій Ісус пообіцяв зарезервувати місце в раю. Не Петрові, не Павлові. Жодному із тих апостолів чи святих. Ні, то був ЗЛОДІЙ, якого засудили до страти. Тому ніколи не кивай на чуваків у камерах смертників. Цілком можливо, вони знають щось таке, чого не знаєш ти.

Водій стояв біля позашляховика.

— Добраніч, панове, — відсалютував він, коли Тінь і Град пройшли повз.

— Добраніч, — кинув агент Град. Тоді звернувся до Тіні: — Особисто мені на все це глибоко пофіг. Я роблю тільки те, що каже агент Світ. Так куди простіше живеться.

Тінь пішов по коридору до кімнати номер дев’ять.

Відчинив двері, зайшов досередини. Тоді сказав:

— Вибач. Я думав, це моя кімната.

— Так і є, — відповіла Медія. — Я чекала на тебе.

Місячне сяйво вихоплювало її волосся і бліде обличчя.

Вона сиділа на його ліжку у манірній позі.

— Я знайду собі іншу.

— Я ненадовго. Просто подумала, що зараз саме слушний момент, щоб запропонувати тобі дещо.

— Будь ласка. Пропонуй.

— Розслабся, — тепло промовила вона. — Ти вічно такий напружений, ніби між сідницями монетку заховав. Слухай. Середа мертвий. Ти нікому нічого не винен. Застрибуй у наш потяг. Пора переходити в команду переможців.

Тінь промовчав.

— Ми подаруємо тобі славу, Тіне. Можемо дати тобі владу над тим, у що люди вірять, над тим, що вони говорять, і над тим, про що вони мріють. Хочеш бути наступним Кері Ґрантом? Домовимося. Можемо зробити з тебе наступних Бітлів.

— Мені більше сподобалася пропозиція подивитися на цицьки Люсі. Якщо то була ти.

— Оу.

— А тепер я хочу побути у своїй кімнаті сам. Добраніч.

— З іншого боку, — Медія продовжувала, наче Тінь нічого й не казав, — можемо зробити і навпаки. Станеш анекдотом, Тіне. Назавжди. Тебе будуть висміювати. Або, може, тебе запам’ятають як монстра. Назавжди залишишся в історії. Але як Чарлі Менсон... Або Гітлер. Як тобі таке?

— Вибачте, пані, але я дуже втомився, — відказав Тінь. — Я був би страшенно вдячний, якби ви залишили мене. Зараз.

— Я поклала увесь світ тобі до ніг. Згадай про це, коли подихатимеш у канаві.

— Занотую в щоденнику, — пообіцяв Тінь.

Вона вийшла, залишивши по собі запах парфумів. Він лежав на голому матраці і думав про Лору. Але що б він не згадував: Лора грає у фрісбі, Лора їсть десерт пальцями, без ложечки, Лора заливається сміхом, показуючи якусь химерну нижню білизну, що її купила на конференції для турагентів в Анагаймі — усе це в його уяві перетворювалося на Лору, яка бере в рот член Роббі, а потім у них врізається вантажівка і скидає їх з дороги в обійми смерті. А тоді він чув її слова, які і досі завдавали йому болю.

Ти не мертвий, тихо заговорила Лора в його голові. Але я не впевнена, що ти живий. Не насправді живий.

У двері постукали. Тінь підвівся і відчинив. То був товстий пацан.

— Гамбургери, — пронудів він, — були просто огидні. Можеш у це повірити? Вісімдесят кілометрів до найближчого «Мак-Дональдза». Я й подумати не міг, що на білому світі ще залишилася місцина на віддалі вісімдесяти кілометрів від «Мак-Дональдза».

— Ця кімната перетворюється на прохідний двір, — зітхнув Тінь. — Отже,