Читати книгу - "Американські боги"

ти прийшов сюди, щоб запропонувати мені всю свободу інтернету, якщо я перейду на твій бік, правильно?

Товстунчик тремтів.

— Та ні, ти і так уже трупак. Гниле м’ясо. Ти... ти як середньовічний манускрипт, розписаний блядськими мініатюрками. Тебе не оцифруєш, скільки не пнись. Я євангеліст, а ти апостол... — Тінь раптом зрозумів, що малий якось дивно пахне. У в’язничній камері навпроти сидів один мужик, його імені Тінь не знав. Якось посеред білого дня він раптом роздягнувся до нитки і проголосив, що був посланий на Землю, аби обрати й узяти із собою направду добрих, таких, як він, на сріблястий зореліт, що віднесе їх на досконалу планету. Тоді Тінь бачив його востаннє. Від товстуна пахло точнісінько, як від того дивака.

— То чого ти взагалі прийшов?

— Просто хотів побазарити, — схоже, товстун прийшов поскиглити. — У моїй кімнаті стрьомно. Ото й усе. Там стрьомно. Вісімдесят кілометрів від «Мак-Дональдза», тільки уяви собі! Можна побути тут, із тобою?

— А як щодо твоїх друзяшок з лімузина? Тих, які відлупили мене? Попроси їх побути з тобою.

— Мої малюки тут не працюють. Ми поза зоною.

— До півночі ще довго, до світанку — ще довше. Напевно, ти просто зараз маєш піти поспати. Мені от точно треба поспати.

Товстий малий хвильку помовчав, а тоді кивнув і тихо вийшов з кімнати. Тінь зачинив за ним двері і повернув ключ у замку. Знову влаштувався на матраці.

За кілька секунд почувся гуркіт. Тінь не одразу допетрав, що відбувається — для цього довелося відімкнути двері та вийти у коридор. Схоже, товстун чудив у себе в кімнаті. Звучало так, ніби він кидається чимось у стіни. Або, припустив Тінь, він кидався на стіни сам. Було чутно, як він голосить:

— Це лиш я!

Хоча він міг говорити і «це лиш м’ясо» — Тіні не вдалося розібрати слова крізь ридання.

— Тихо! — гримнув Чорнобог зі своєї кімнати в іншому кінці коридору.

Тінь рушив через вестибюль надвір. Він втомився.

Водій, темний силует у кашкеті з козирком, і далі бовванів коло позашляховика.

— Не спиться, пане? — запитав він.

— Ні.

— Хочете цигарку?

— Ні, дякую.

— Ви не проти, якщо я закурю?

— Та будь ласка.

Водій клацнув одноразовою запальничкою, і в жовтому світлі вогника Тінь побачив його обличчя — він, власне, вперше побачив обличчя водія. Тінь упізнав співрозмовника одразу ж, і якась думка закрутилася у його свідомості — так, ніби він от-от має щось зрозуміти.

Він пам’ятав це обличчя. Він пам’ятав, що під кашкетом той має рудий пушок, так коротко підстрижений, що світиться, немов жаринки. Він пам’ятав глибокі шрами на щоках цього чоловіка, які розтягувалися, коли той усміхався.

— Нічого так виглядаєш, здорованю, — промовив водій.

— Ловкий? — Тінь підозріливо втупився у свого колишнього співкамерника.

Тюремна дружба — то добра річ. Вона підтримує і проводить тебе крізь темні часи і жаскі нетрі. Але тюремні дружби закінчуються на тюремних брамах, а зустріти такого друга на волі — сумнівне задоволення, м’яко кажучи.

— Господи. Ловкий. О’Блуда... — вимовив Тінь. А коли почув, як звучать його слова, до нього нарешті дійшло. — Локі. Локі Облудник.

— А ти, як завжди, не дуже бистрий. Але завжди дістаєшся мети, — на губи наповзла крива посмішка, а в затінених очах затанцювали жаринки.

Вони сиділи на ліжку в Тіневому номері покинутого мотелю, на протилежних кінцях матраца. Схлипування з кімнати товстого малого майже припинилися.

— Ти мені брехав, — сказав Тінь.

— Друзяко, я завжди брешу, — відповів Локі. — І в мене добре виходить. Але тобі пощастило, що ми були там разом. Ти не пережив би перший рік без мене.

— Хіба ти не міг забратися звідти, якби тобі захотілося?

— Легше відмотати свій термін. Ти просто не шариш, як воно — бути богом. Це не магія. Тобто не зовсім магія. Уся штука в тому, щоб зосередитися. В тому, щоб бути собою, але саме тим собою, в якого люди вірять. Це — наче бути концентрованою, підсиленою версією себе. Це — бути громом, чи силою коня на скаку, чи мудрістю. Ти збираєш усю віру, всі молитви й перетворюєш їх на певність, на можливість стати більшим і крутішим, стати надлюдиною. Ти ніби викристалізовуєшся... — він на мить замовк. — А тоді вони про тебе забувають, більше в тебе не вірять, не приносять пожертв, ти їх взагалі не гребеш, і бац — одного дня ти розумієш, що доводиться грати в наперстки перед довірливою публікою на розі Бродвею і Сорок третьої просто щоб вижити.

— Чому ти опинився зі мною в камері?

— Це збіг. Просто так склалося. Мене туди посадили. Не віриш? Але це так.

— А тепер ти водій?

— Заробляю на життя не тільки цим.

— Працюєш на ворогів.

— Називай як хочеш. Точка зору залежить від того, звідки дивишся. З моєї точки зору, я працюю на переможців.

— Але ж ти і Середа... Ви були з одного, ви обоє...

— Із північного пантеону. Ми обоє з пантеону північан. Ти це хочеш сказати?

— Ага.

— І що з того?

Тінь завагався.

— Певне, ви ж товаришували. Раніше.

— Ні. Ми ніколи не товаришували. Я не шкодую, що його вбили. Він просто тягнув решту з нас на дно. Тепер, коли його немає, решті доведеться змиритися з фактом. А факт полягає в тому, що треба або змінитись, або вимерти. Еволюціонувати або зникнути. І я на боці природного відбору. Старенька пісенька: змінись або помри. Він мертвий. От і вся війна.

Тінь спантеличено глянув на нього:

— Ти ж не дурень. Ти завжди був хитромудрим. Смерть Середи нічого не зупинить. Просто доведе до ручки тих, хто хотів відсидітись у своїй хаті скраю.

— Ти змішуєш фразеологізми, Тіне. Не роби так.

— Та пофіг! Головне, що я маю рацію. Господи! У смерті він досяг того, чого марно сподівався досягти за останні кілька місяців життя. Він об’єднав їх. Дав їм у що вірити.

— Може й так, — стенув плечима Локі. — Наскільки я розумію логіку цієї сторони, проблема зникне разом із її носієм. Зрештою, це не моя справа. Я просто воджу машину.

— Тоді може ти поясниш, чому вони всі так учепилися за мене? Усі певні, ніби я якесь цабе. Яке взагалі