Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

з кожного вікна, навіть на дахах купами нагромадилися люди. Три найближчі дерев’яні містки вгиналися під вагою людських тіл. Але юрба плавом пливла, прибувала, люди розлазилися по всіх кутках, вилазили на стовпи, на дерева, аби тільки скинути оком на злочинця й послати і собі прокльон на його голову.

– Злапали! Злапали! – скрикнув якийсь чоловік з найближчого містка. – Ура!

Всі капелюхи полетіли вгору, й знову повітря здригнулось від реву.

– П’ятдесят фунтів тому, хто приведе мені його живцем! – почувся з того самого кутка голос якогось старого джентльмена. – Я не зійду з цього місця й чекатиму тут на того, хто з’явиться по гроші.

Знявся ще дужчий рев. На цю хвилину пронеслась чутка, що двері нарешті виламано й що той чоловік, що перший згадав за драбину, продерся всередину, – і зненацька юрба відхлинула назад до фасаду. Побачивши, що глядачі посунули з місточків, ті, що примостилися на вікнах, посунули теж на вулицю, змішуючись з потоком людей, що поверталися на свої старі позиції. Штовхаючи й підганяючи сусідів, усі тиснулися ближче до надвірних дверей, щоб поглянути, як поліція поведе злочинця. Це було щось страшне. Чулися налякані смертельні крики; хтось зомлів, когось придушили, когось збили з ніг і мало не затоптали чобітьми… Вузькі заулки були вщерть забиті людьми. Одні намагалися продертися до дверей будинку, інші марно силкувались вирватися од дверей будинку, інші силкувались вирватися з тисняви. На якусь хвилину увага розбилася, про вбивцю на мить забули, хоча бажання захопити його ще дужче розпалилось, якщо це було взагалі можливо.

Розпука здушила Сайксове серце: лють юрби приголомшила, розчавила його, надії на порятунок уже не було. Але він умить помітив цю раптову зміну становища і скочив на ноги: лишалась одна можливість врятувати життя: кинутися в рів і, ризикуючи задихнутися в тванюці, продертись у темряві на другий берег, поки юрба забула на хвилю за нього.

Ця думка надихнула в нього нову силу й енергію; з будинку доносився глухий рев: очевидно, юрба вже вдерлася всередину й поралася там. Не можна було гаяти й хвилини… В шаленому пориві Сайкс уперся ногою в комин, міцно обв’язав його мотузкою і вмить, послуговуючись руками й зубами, запетлював її другий кінець. По цій мотузці він міг спуститися мало не до самої землі – залишилося б ще якихось кілька футів; він перетне мотузку складаним ножем, якого він уже тримав напоготові, і скочить просто в рівчак… І він просунув уже голову в петлю, щоб спустити її потім попід пахви.

Старий джентльмен на містку (він вчепився так міцно в бильця, що не зрушився з місця під навалою юрби) з розпачем застеріг своїх сусідів, що розбійник лагодиться спуститися з даху… В цю мить убивець озирнувся назад, сплеснув руками і скрикнув несамовитим, нелюдським криком:

– Знов очі!

Його мов громом ударило. Він похитнувся, втратив рівновагу, і його постать майнула над карнизом. Просунути петлю попід пахви він не встиг, і вона зашморгнулася в нього на шиї. Вага його тіла натягла мотузку мов тятиву, і стрімголов стрілою він злетів з височини 35 футів униз. Тіло його стрепенулось, скорчилось, і він повис над безоднею з розкритим ножем у задубілій руці. Старий комин затремтів, але не похитнувся.

Бездиханне тіло вбивці теліпалося безсило в повітрі й билося об стіну комірки, де сидів замкнений Чарлі. Відіпхнувши на бік рукою труп, що заступив йому вікно, хлопець почав криком кричати й благати людей випустити його на волю.

Собака, що до цього часу десь переховувався, з’явився раптом на даху і почав бігати в нестямі над самим карнизом, жалісно завиваючи; потім напружився, намірився й плигнув на плечі мертвякові; але не доскочив і, кілька разів перекрутившись у повітрі, плюхнувся в канаву.

Голова його вдарилась об камінь, і череп тріснув.

Розділ LI

Розв’язує багато таємниць і оповідає про одне освідчення, що не порушувало справи про посаг та інші шлюбні умови

По двох днях після подій, що про них йшлося в попередньому розділі, о третій годині дня дорожня карета швидко під’їздила до міста, де народився Олівер. В кареті сиділи місіс Мейлі, Роза, місіс Бедвін і сам хлопчик; за ними на поштових їхав містер Броунлоу з однією особою, прізвища якої ще досі не називали.

Мало не всю дорогу вони їхали мовчки. Схвильований Олівер сидів мов на вогні; він не міг зосередити ні на чому своїх розпорошених думок і майже не міг говорити. Жінки були, очевидно, теж знервовані і теж мовчали. Обом паням і Оліверові містер Броунлоу оповів, хоча дуже обережно, про зізнання, що до них він примусив Монкса. Вони знали, що мета їхньої подорожі – завершити їхню щасливо розпочату справу, але все ж у всій цій історії було ще дуже багато непевного й таємного, і тому вони не могли приборкати своїх сумнівів і гарячої тривоги.

Їхній новий приятель разом з містером Лосберном вжили всіх можливих заходів, щоб утаїти від них жахливу новину про останні події – «звичайно, вони колись таки дізнаються про це все, але тепер не час, не час; хвилина зовсім не відповідна», – казав містер Броунлоу.

Отже, вони їхали мовчки, міркуючи кожен про причину, що примусила їх виїхати в дорогу, але не висловлюючи вголос своїх думок.

Поки карета котилася незнайомою місцевістю, Олівер сидів мовчки, приголомшений усіма цими думками; але скільки старих спогадів, скільки думок і почуттів прокинулося в його грудях, коли вони збочили на той шлях, що ним він чимчикував пішки – безпритульний, безрідний, забутий усіма приблуда, що на всьому широкому світі не мав де прихилити голови!

– Гляньте! Гляньте! – скрикнув він, міцно стискаючи Розину руку й показуючи на вікно карети. – Ось крізь цю огорожу, між цими підсошками я пролазив тоді. А он там я крався попідтинню, щоб мене, бува, не спіймали й не завернули назад. А он навпростець через поле стежечка – вона в’ється повз той старий будинок, де я жив, коли був ще зовсім маленький. А Дік!.. О, якби мені побачити мого любого Діка, мого любого маленького товариша.

– Ти його незабаром побачиш, – заспокоїла Олівера Роза, голублячи його міцно стиснуті рученята. – Ти розкажеш йому, який ти тепер щасливий і багатий, і ще скажеш, що все ж над усі ці радощі тебе найбільше тішить те, що ти маєш змогу навідатися до нього й зробити його таким самим щасливим.

– Так! Так! – скрикнув Олівер. – І ми… ми заберемо його звідціль, вдягнемо, нагодуємо його гарненько, будемо його вчити й відішлемо його кудись