Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

промислові факторії містилися по всіх островах, і численні його кораблі обслуговували ті факторії. Мав він і коралові острови, такі далекі та малі, що найдрібніші його шхуни та кечі лише раз на рік навідувалися туди до самітних агентів.

У Сіднеї на Каслрі-стріт його контора займала три поверхи. Але сам він рідко бував там. Він волів плавати поміж островів, вишукувати нові підприємства, перевіряти і поліпшувати вже засновані, віддаючись тисячам найдивовижніших пригод та розваг. Він купив за безцінь затоплений пароплав «Гавонну» і досяг неможливого, піднявши його, а собі поклав до кишені чверть мільйона. На Луїзіадах він насадив першу каучукову плантацію, а на Бора-Борі поклав край південно-океанському бавовникові, напливши життєрадісних острів’ян розводити какао. Він посів пустельний острів Лаллу-Ка, колонізував його полінезійцями з Онтонг-Джави і засадив чотири тисячі акрів кокосовими пальмами. Це він замирив племена таїтян, що ворогували між собою, та розпочав розробку фосфатів на острові Гікіу.

Його ж таки кораблі вербували йому робітників. Вони привозили людей із Санта-Крусу до Нових Гебридів, із Нових Гебридів до Банкових островів, а людожерів з Малейти — на плантації Нової Джорджії. Від островів Тонги до Гільбертових островів і далі аж до Луїзіади Грифові повірники набирали робітників. Його судна ходили всіма океанськими шляхами. Він мав три пароплави, що регулярно курсували між островами, хоч сам рідко ними користувався; він волів подорожувати ризикованішим і примітивнішим вітрильним судном.

Мавши принаймні років сорок, він з вигляду показував не більше як на тридцять. Одначе береговики пам’ятали, як він з’явився на островах двадцять років тому, і вже тоді в нього на губі засіявся шовковистий жовтий вус. На відміну від інших білих людей, він жив у тропіках тому, що тут йому сподобалось. Біла шкіра чудово захищала його.; Він народився для сонця. Він був один з десяти тисяч, що йому сонце не вадило. Надзвичайно прудкі й незримі світлові промені не могли добутися до нього. Інших білих людей вони проймали наскрізь. Сонце проходило їм крізь шкіру, руйнувало й нищило тканину та нерви, і люди слабли душею та тілом, викидали за борт усі десять заповідей, ставали звірами, швидко спивалися на смерть або доходили до такої дикої нестями, що часом доводилося надсилати військові кораблі їх приборкувати.

Але Девід Гриф був справжній син сонця і просто розквітав від його променів. З літами він тільки смаглявішав, хоч то й була смага з золотим відтінком, що горить на шкірі полінезійця. Проте блакитні очі залишилися блакитними, вуса жовтими, а риси обличчя були ті самі, що їх протягом століть зберігала англійська раса. Він був родом англієць, але ті, хто знав його, запевняли, що принаймні народився він в Америці. На відміну від інших, він приїхав до Південних морів не задля зиску. Властиво, він навіть привіз дещо з собою. Спершу Гриф осів на островах Паумоту. Приплив своєю ж таки маленькою яхточкою, юнак, що шукав романтичних пригод по сонячних шляхах тропічних країв. Саме тоді шаленів ураган, і велетенські хвилі загнали його яхту в гущавину кокосового гаю за триста ярдів від берега. Через шість місяців його врятували шукачі перлин. Але сонце ввійшло йому в кров. На Таїті, замість купити квитка на пароплав та вернутися додому, він придбав шхуну, навантажив її крамом, найняв норців та й подався плавати по Небезпечному Архіпелагу.

З появою золотого відтінку в нього на обличчі золото почало скапувати з кінчиків його пальців. В його руках усе оберталося на золото, але він бавився в цю гру не задля золота, а задля самої гри. То була розвага, гідна чоловічої натури: запекла боротьба, зустрічі й сутички з розмаїтий шукачами пригод, одної з ним крові та крові половини європейських народів і цілого світу. І добра розвага! Та понад усе любив він те, з чого складається життя південноморського мандрівника: дух рифів, вишукану красу живих коралових мілин у дзеркалі лагуни, яскравий схід сонця, що химерно розсипає гарячі барви, острівці з букетами пальм на глибокому туркусовому тлі, п’янощі пасатів, рівномірне колихання хвиль, хистку палубу під ногами, брезент над головою, заквітчаних золотошкірих чоловіків і дівчат Полінезії, напівдітей-напівбогів, ба навіть жахливих дикунів із Меланезії — мисливців за головами, людожерів, сутих чортів і тварюк.

І ось цей улюблений син сонця, сповнений зайвої енергії та життєрадісності, мавши мільйони, урвав свою далеку мандрівку, щоб побавитися з Гарісоном Дж. Грифісом за якийсь там мізерний гріш. То була його примха, його бажання виявити власне «я» і те сонячне тепло, що переливалося в ньому. То була розвага, жарт, проблема, гра, де він задля втіхи легкодумно важив життям.

IV

Уранці рано «Диво» пливло вздовж берега Гвадалканару. Судно ледь посувалося по воді під слабеньким подихом берегового вітру. Великі гори хмар на сході обіцяли знов південно-східні пасати з бурями та дощами. Попереду «Дива» тим самим курсом плив невеликий кеч, якого воно неволі наздоганяло. Але то був не «Віллі-Во»; капітан Норд на «Диві» опустив бінокля і заявив, що то «Каурі».

Гриф, що допіру вийшов з каюти на палубу, сказав, зітхаючи:

— Шкода, що не «Віллі-Во».

— Ви таки не любите, щоб вам перепадало, — співчутливо зауважив Денбі, корабельний комірник.

— Авжеж, не люблю. — Гриф замовк, а тоді засміявся щиро та весело. — Я твердо впевнений, що Грифіс шахрай і що вчора він повівся зі мною підло. «Напишіть, каже, повністю прізвище та зазначте дату». А той мізерний пацюк Якобсен стояв за нього. Справжні пірати, повертається пора Розбишаки Гейса[40].

— Якби ви не мій господар, то я, містере Грифе, сказав би вам свою думку, — заявив капітан Ворд.

— Та чого ж, шкварте! — мовив Гриф.

— Ну, тоді…— капітан завагався і відкашлявся. — Знаєте, з вашими грішми тільки дурень пішов би на такий ризик, як ви з тими двома сучими синами. Навіщо воно вам?

— По правді, я й сам не знаю, капітане. Мабуть, мені просто кортить. А це хіба не найкраща причина?

— Прострелять вам вашу буйну голову якогось чудового дня, — буркнув капітан Ворд, підходячи до нактоуза визначити курс по вершині, що саме виглянула з туману над Гвадалканаром.

Береговий вітер дмухнув з останньої сили, і «Диво», швидко ковзаючи по воді, порівнялося з «Каурі» й попливло поряд. Після взаємного вітання Девід Гриф гукнув:

— Ви не бачили «Віллі-Во»?

Голоногий капітан у брилі обмотав міцніше круг стану злиняле блакитне лава-лава та сплюнув за борт тютюновий сік.

— Бачив, — відповів він. — Грифіс учора ввечері стояв у Саво, вантажив свинину та батат і набирав води в чани. Неначе в далеку путь