Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

із пам'яти його сни. Навалювався йому на тяму з першої миті пробудження всім тягарем своєї присутности (о так, він був повсякчас свідомий «Стодолиної» присутности обіч як чогось стороннього!) — й стягував на себе ту частину уваги, що мала б утримувати сон на плаву. Був тяжкий, так, — ні на що, крім себе самого, не лишав довкруг себе шпарини. Був дужчий за нього, от у чім річ. Нарешті він собі це сказав. Дужчий за нього, Адріяна Ортинського, «Звіря», «Аскольда», «Кия», поручника УПА, надрайонового організаційного референта, нагородженого Бронзовим Хрестом Заслуги й Срібною Зіркою… І все те нічого не важило порівняно з простим фактом: «Стодоля» був дужчий.

І Гельця те знала.

Тому й вибрала — його.

Жінка, авжеж «Вона в усьому була жінка — як то вимовлялося по-французькому, par excellence[25]? А жінку не здуриш, жінка впізнає дужчого раніше од командирів — і безпомильніше од підлеглих. «Стодолиної» волі вистачило б нагнути під себе не десятки, а сотки людей — а може, й тисячі. Надрайон був для нього затісний — йому би працювати в окрузі. А то й у Крайовому Проводі СБ. Колись, як не згине, «Стодоля» напевно там і буде. А він, Адріян Ортинський («Звір», «Аскольд», «Кий»…), завжди найліпше почувався в прямім бою — і тоді, коли вдавалося вийти з нього без утрат. І найбільше не любив посилати людей на смерть. Хоч би скільки йому ще судилося топтати ряст, окружним провідником йому ніколи не стати.

Чомусь згадав учорашню розповідь «Левка», яка більше подобала на сповідь, — «Левко» дійсно мав артистичну натуру, подобався Адріянові: був чуткий. З-поміж них усіх «Левко» занепокоївся першим — як тільки вони вступили до тої криївки на переховок. Жартував, баляндрасив, але все те виходило йому якось нервово, й Адріян те відчував, — із «Левком», якому він колись вчасно підказав вийняти з люфи кулю перед чищенням зброї, їх лучив той особливий, безсловесний зв'язок, що виникає між рятівником і врятованим — власне той, якого не виходило Адріянові зі «Стодолею». Коли опинилися зі собою в штири оці, «Левко» розговорився, мов тільки й ждав нагоди, — і розказав, як ліквідували взятого під час акції в С. майора емгебе, що півроку прожив із ними в лісі, доки не здав усю, що знав, теренову аґентуру. Той майор їм дуже допоміг — сам пішов на співпрацю, і вони з ним за півроку таки зжилися, під кінець уже сливе й не охороняли — та й куди б він став утікати, до своїх большевичків? Під трибунал і розстріл? Коли «Стодоля» зібрав бойовиків СБ й оголосив, що операція скінчена й майор більше не потрібен, зробилася тиша, хоч мак сій. Про майора вони вже знали більше, як один про одного. Знали, що він українець, родом із Запорізької области, що змобілізований був на службу в НКВД ще молодим парубком, що привіз із собою до Львова жінку й дитину, а в Запорізькій області має стару матір, якій щомісяця переказував гроші, — багато чого знали… «Стодоля» спитав, чи хто з них ручиться на горло, що майора можна лишити в підпіллю. Що коли його лишити, він прийме присягу на вірність Україні й воюватиме на нашій стороні. До такого повороту ніхто не був готовий, мовчання тривало. «Стодоля» спитав, чи хто добровільно голоситься на ліквідацію. Ніхто не зголосився. Тоді«Стодоля» сам призначив двох виконавців. Ті двоє потім повернулися такі, хоч самих у землю клади. Майор їм сказав, що іншого вироку собі й не чекав. Що він теж військовик і все розуміє. Хоча він і не був військовик, був енкаведиста — а значить, на своєму віку сам не раз мусив стріляти до беззбройної людини з зав'язаними очима. З такої служби вояки зазвичай виходять якраз нікчемні: не звиклі, що цівка пістолета може так само легко бути обернена і в другий бік, і, наколи таке диво їм стається, з місця тратять людську подобу; дивитись на те неприємно… Але за півроку, що прожив із ними, майор також одмінивсь, переродився — і смерть свою зустрів так, як належить військовому старшині: ніби нічого більше не прагнув, окрім заслужити собі в них на пошану, як рівня. Сказав, щоби жінці його в жоднім разі не передавати про нього жодної вістки, бо то тільки наразить її на небезпеку од «органів», — хай краще справді нічого не знає й дістає по нім пенсію з надвишкою. Попросив, щоби не зав'язували йому очей. І закурити. Вони закурили, всі троє. Ну давайте вже, хлопці, сказав майор.

То не була ліквідація, то було вбивство. Всі це розуміли. Ті двоє дуже скоро по тому також полягли — один по одному пішли добровольцями на «мертве діло», таке, з якого не вертають. Вони шукали собі смерти, сказав «Левко». Щось у них та акція зламала. «Левко» це казав без осуду, як про випадкову кулю чи переміну погоди, — в жоден спосіб не замірявся він обговорювати з Адріяном дії свого командира, в яких не сумнівався; його мучило інше, й Адріян те бачив: «Левко» винуватив себе — що не зваживсь у вирішальну хвилину поручитися за того майора. Не зважився виступити наперед, клацнути закаблуками і, дивлячись у вічі «Стодолі», сказати: «Я ручуся». І насер його матері, що буде потому.

Він був гарний хлопець, «Левко», — і мучився тим, що забракло йому відваги. Що через його, і тільки його, «Левкову», слабодухість згинули люди, які могли би жити. Всі троє.

— Ви не слабодух, — сказав йому Адріян. — Але добре, що боїтеся ним бути. Чоловік завжди чогось боїться, то тільки дурень не знає страху. Питання в тім, чого боїмося більше. Тоді той більший страх тлумить менші — і то й є правдива відвага.

Ця думка була йому дорога, він давно до неї прийшов, ще за німців, як перший раз брав участь у нападі на тюрму ґестапо: що відвага, та правдива, в якій не похитнешся, є лиш питання ієрархії страхів — коли ганьби й зрадницького тавра боїшся більше, ніж смерти (а понад усе, до леду в жилах, боїшся Шевченкової перестороги — «Погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі…»: нічого страшнішого, як статися тому свідком, на твоїм віку трапитися не може, і нема в світі такої сили, яка б тебе перепинила той страх одвернути). Але не певен був, чи «Левко» розумітиме слово «ієрархія». Хоча насправді він те все говорив, аби тільки щось казати. Аби не мовчати. Так, наче власне сумління забалакував.