Читати книгу - "Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства"

і духовних лідерів, а без них нація не може реалізуватися.

Перша причина такого становища пов'язана з законами, соціальними механізмами і мораллю тоталітарного режиму, коли підтримувалися лише ті, хто виправдовував існування більшовицької системи. Про це сказано немало, і ми не будемо повторювати. Тим більше, що це — в минулому.

Друга причина криється у нашому менталітеті — небажанні називати речі своїми іменами. Чесно визначати «хто є хто». А без цього немає ні наукового співтовариства, ні будь-якого іншого творчого колективу. А є болото чи «банка з павуками», де не зрозумієш, хто геній, а хто нездара. Українцям, як зазначав письменник Б. Грінченко, притаманні три риси: перша — ми завжди до когось приєднуємося; друга — робимо завтра те, що можна зробити сьогодні; третя — поїдаємо себе раніше, ніж нас з'їдять інші…

Нарешті, третя причина, яка заважає нам сформувати сильну еліту, але про яку ми чомусь не згадуємо. На неї вказував М. Драгоманов і називав її «національщиною». Відомо, що саме за це, за активний протест проти «національщини» в оцінці діячів культури, М. Драгоманова «прибрали» з Київського університету і змусили працювати за кордоном. Але він, підгледівши головну слабкість української культури в «націо-нальщині», був правий. Активна прихильність письменника, артиста чи вченого до України ще не є свідченням його геніальності, таланту. І не варто такого йменувати «великим» чи «відомим». Цим ми надто шкодимо собі.

Адже про націю судять по її «героях» — людях, яких вона сама висуває у «великі», «відомі», «геніальні». І якщо нація виставляє на ролі геніїв і талантів сіренькі особистості, то, питається, хто ж у неї ходить в «нормальних»?

Підсумовуючи, назву п'ять парадоксів, притаманних тільки українцям.

Перший. Історичне призначення українця і його символ — Хлібороб Світу. Дві третини кращих світових чорноземів у нас. І попри все ми… веземо зерно із-за кордону, щоб годувати худобу.

Другий. «Патентованих» вчених, письменників, інших діячів культури (що мають вчені ступені, різні почесні звання, членство у творчих спілках) у розрахунку на 10 000 жителів маємо втричі більше, ніж у будь-якій європейській країні, а справжньої інтелектуальної продукції видаємо десь на рівні Чилі чи Аргентини [Див.: Зеркало недели. — 1996. —12 октября].

Третій. У нас, на відміну від інших країн, вищі кола інтелектуалів — вчені вищої кваліфікації, письменники — становлять чи не найбідніший соціальний прошарок.

Четвертий. В Україні кількість «начальників» різного рівня — керівників, державних службовців, різного роду чиновників — у 4–5 разів більше (на 10 000 жителів), ніж у США чи Японії. Витрати на управління зростають дуже швидко, а так званий коефіцієнт керованості економікою безперервно знижується.

П'ятий. Напевно, нашій еліті так усе осточортіло, так їй допекли негаразди, що вона байдуже сприймає намагання окремих інтелектуалів скомпрометувати християнство і навернути громадян України до язичницьких вірувань. Інші народи прагнуть якось модернізувати християнство, краще пристосувати його до сьогодення, а ми його відкидаємо, тягнемося до ідолів, які стирчали в Києві 1000 років тому. Хто ж нас буде поважати після цього?

Я б назвав ці українські парадокси вселенськими. Тому, що доленосні проблеми людини, народу взагалі вирішуються у вселенському полі. Що це? Тривіальний ідіотизм чи, може, суїцид — самогубство, на яке прирікає сама себе нація? Що з нами робиться? Чому наші генії і таланти для самореалізації їдуть до США, Канади чи навіть до Росії? Хтось підрахував, що третина Нобелівських лауреатів у світі — українці або ті, що вийшли з України (самі чи їх батьки).

Кажуть, що наша нація, особливо її еліта, правопівкулева, тобто більш здатна до інтуїтивних прозрівань і духовних подвигів, ніж до аналітичної інформації, прагматичних дій. Навіть дехто з дослідників (М. Продум) називає нас «нацією золотих комірців», тобто «брахманами» (саме вони в давньоаршському суспільстві відзначались тим, що носили золоті комірці). І в цьому є якесь пояснення сьогоднішньої ситуації: адже час брахманів (за езотеричним вченням) наступає на початку третього тисячоліття. Чи діждемося?.. А втім, шановний читачу, думай сам…

УКРАЇНСЬКА БЕРЕГИНЯ

Від родини йде життя людини. Народне прислів'я

Що є основою українського відродження, запорукою реалізації нашої ідеї? Я думаю, що це жінка-матір. Глибина, масштабність, уся динаміка відродження нації залежатимуть від того, наскільки і як швидко ми відродимо нашу Берегиню, Повернемо їй почесне місце, яке вона споконвіку займала в аріїв, а пізніше в українській історії. Не ми перші говоримо: зрозуміти до кінця народ України, «таємні» пружини його руху, його душу і мрію можна, лише уявивши в ролі «етнічного центру» жінку-матір, дружину, Берегиню — генетичне і духовне джерело всього того, що називається «українством», Жінка-Берегиня — такий же глибокий і багатозначний символ України, як і тризуб.

У даному випадку мова йде не про тривіальні і надзвичайно важливі для будь-якої нації «жіночі функції» — дітонародження, виховання молодого покоління, зміцнення сім'ї. Мова — про українську специфіку: здавна особливе, «арійське», становище жінки як хранительки домашнього вогнища, духовності в Україні було і є основою соціальної (включаючи політичну!) стабільності, соціальної моралі, душевної рівноваги і стійкості, а значить, і соборності, єдності нації. Тут проходить і суттєвий «водорозділ» між українським і російським народами (становище жінки у росіян канонізовано ще в ХVII ст, відомим «Домостроєм»).

Охарактеризувати роль жінки в українській сім'ї, не кажучи вже про її становище в системі українського етносу, не так просто. Його не визначиш словами «главенство» чи «панування». Його не охарактеризуєш за допомогою поняття «золота клітка» для чоловіка (хоча, кажуть, чоловікові, який пожив з жінкою-українкою, важко потім ужитися з жінкою іншої національності). Справа зовсім не в «пануванні'' жінки над чоловіком. У будь-якому випадку запорожцю, який повернувся додому з Січі, і на думку не спадало зайнятися «керівництвом» у власній хаті і вказувати жінці, що їй слід робити. У її добрих, лагідних і таких рідних, надійних руках він просто відчував себе «паном». І більшого не жадав.

Головне в соціальному становищі жінки в Україні все-таки морально-духовний аспект. Хліборобська «степова» технологія і духовність — це дві життєві іпостасі яфетичного світу, які пов'язані з Україною-Араттою. І обидві випливають із специфічної ролі жінки в українському суспільстві.

Відзначимо неабияку деталь: важко знайти іншу таку націю, в історії якої залишили б про себе пам'ять так багато видатних жінок. Ярославна — жінка князя Ігоря, княгиня Ольга, дочки Ярослава Мудрого (Анна — королева Фракції, Єлизавета — королева Норвегії, Анастасія — королева Угорщини), Євпраксія — германська імператриця — це епоха Київської Русі. А ось епоха козацька і гетьманська: Маруся Богуслазка, Маруся Чурай, Роксолана (жінка турецького султана Сулеймана), Анастасія