Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Клесінський писав комусь листи, відправляв кудись гінців, робив розпорядження щодо свого майна. Він не знав, не уявляв, як далеко може зайти смута, але все ж вирішив вжити заходів, розсудивши, що вони будуть не передчасними й не зайвими — береженого Бог береже. А тут ще йому прислали звістку, що король помер. «От уже ж негідник! Знайшов час померти!» — зі злістю думав Клесінський про покійного короля Владислава. Честолюбний пан Матвій уже давно клопотав про тепленьку посаду старости або підстарости та розраховував її отримати, щойно така звільниться. Але ж старост призначав король. А тепер підуть вибори нового короля й нова розстановка сил у сенаті, і він розумів, що це може зашкодити його інтересам.

До пана Матвія дійшла звістка про поразку поляків під Жовтими Водами й чутки про погроми шляхетських маєтків за Дніпром, на лівому березі, тож він негайно вирішив вжити заходів безпеки, хоча в Поділлі все було спокійно. Тепер ворота постійно тримали замкненими, і Орисі з Михайликом було заборонено виходити на прогулянки до саду або лісу на самоті. Тільки в супроводі гайдуків і то недалеко. А це було зовсім нецікаво! Тому ці двоє нудьгували в маєтку, проводячи час у товаристві одне одного, бо Семена не приваблювало спілкування з ними.

Взаємини Михайлика із середнім братом завжди були погані. Семен звик вважати себе наймолодшою дитиною, улюбленцем матері, діда й челяді. А коли померла мати, то він дуже гостро переживав цю втрату. Коли його батько вдруге одружився, то мачуха не мала до нього ніжних почуттів, не прагнула його балувати. Навпаки, нова дружина батька помітила розпещеність хлопчика та намагалася хоч якось його перевиховати. А коли народився Михайлик, то дід, няня й усі інші переключилися на нього, бо той був найменшим та ще й хворобливим. А Семен, який звик бути центром цього маленького світу, відчув себе зовсім непотрібним і покинутим й усією душею зненавидів і мачуху, і новонародженого брата, вважаючи їх винними в цьому.

Свою ненависть до молодшого брата він проніс через усе своє життя й ніколи не пропускав нагоди познущатися над ним. Так сталося й того дня: Семен уже зранку потайки багато випив і приперся в головну залу, де сидів Михайлик із книгою та уважно читав. Сівши в крісло, Семен із ненавистю оглянув брата й почав його задирати:

— І коли ти вже від книг відчепишся? Чи не набридло тобі? Гадаєш, що розумнішим за всіх станеш?

— Хіба я заважаю тобі, Семене? — спокійно відповів Михайлик.

— Заважаєш! Від тебе немає пуття! Тільки й знаєш, що читати й читати. Уже б у ченці пішов, бо така нежить, як ти, більше ні на що інше не годиться! — зі злістю в голосі сказав Семен.

Михайлик зблід і встав, аби піти. Сказати братові йому було нічого. Та й навіщо говорити, коли хлопчик бачив, що брат його ненавидить. Але коли Михайлик проходив повз Семена, той спритно поставив йому підніжку, і підліток, перечепившись, упав просто на масивну книгу, яку притискав до себе, та боляче забив сонячне сплетіння. Семен побачив, як молодший брат скорчився від болю, і задоволено розсміявся.

— Та що ж ти робиш, пане?! Як тобі не соромно? — пролунав обурений голос Орисі, яка випадково проходила повз і бачила цю злу витівку п’яного Семена.

Дівчина швидко вбігла до кімнати, допомогла Михайлику підвестися, з тривогою глянула на нього. Але Михайлик, весь розпашілий від образи і приниження, уже впорався із собою, підняв книгу, маючи намір піти. Орисі стало нестерпно шкода хлопчика — та що ж це таке?! Це ж скільки жорстокості треба мати, щоб ображати рідного брата?

— Послухай, пане Семене! Якщо ти ще раз дозволиш собі таке, я все розкажу панові Клесінському! Та чи є в тебе совість, якщо ти так жорстоко поводишся з рідним братом?! — накинулася Орися на Семена.

— Бракувало ще, аби всяка приблуда мені тут указувала! Ти тут ніхто, а я тут господар. Тож закрий свого рота! — зневажливо відповів їй Семен, тому що під дією хмільного не зовсім розумів, що й кому каже.

Орися спалахнула, а Михайлик зблід від гніву.

— Не смій із нею так розмовляти... — дзвінко крикнувши, почав заступатися хлопчик, але осікся й замовк, бо несподівано з’явився батько, який сидів у маленькій сусідній кімнаті, розбираючи й читаючи якісь папери, і все чув. На сварку синів Клесінський не звернув уваги — йому до цього було байдуже. А от коли Семен принизив Орисю, то Матвій негайно ввійшов до зали.

Повільно Клесінський підходив до Семена. Той хоч і був п’яний, але второпав, що накоїв, і зіщулився у кріслі від страху перед батьком, не сміючи втекти.

— Підведись! — різко наказав Матвій.

Семен устав, і було видно, як тремтять його коліна. Клесінський мовчав, трохи схиливши голову і склавши пальці «будиночком» на рівні грудей. Раптом Матвій різко дав синові ляпас, ще один, ще, ще. Ляпаси з обох боків сипалися на нещасного Семена, оскільки батько лупцював його двома руками, а той не смів навіть поворухнутися й лише здригався від кожного нового удару. Орися з очима, повними жаху, спостерігала за екзекуцією. Дівчина тремтіла всім тілом, але все ж їй дійшло, що треба втрутитися.

— Пане Матвію! Зупинись! — прокричала Орися. — Досить!

Клесінський схопив сина за комір і жбурнув просто до ніг дівчини.

— Проси пробачення! — прогарчав він. — Вибачайся перед панною, риб’ячий тельбух! І дякуй Богові, що цього не чув твій дядько, а він був би не таким лагідним із тобою, як я!

Семен, досі п’яненький, тремтів і белькотів вибачення, але Орися їх не чула. Від жаху дівчина затиснула рукою рота: їй ніколи не доводилося бути свідком того, щоби батько так жорстоко бив сина, — і тепер Орися дуже сильно злякалася. Матвій легко підняв сина за комір і холодно промовив:

— Запам’ятай раз і назавжди, щеня: тут господарі я і твій дядько! І лише ми удвох вирішуємо, кому