Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Через день, 16 липня 1920 року, о шостій годині ранку Анрі д’Олней-Прадель зрозумів, що його тесть зіграв останню партію: шах і мат. Якби він міг, то вбив би його...

Затримання відбулося в нього вдома. Вчинені ним злочини дозволили службам правопорядку помістити його відразу в камеру тимчасового утримання, звідки він вийшов лише перед судовим процесом у березні 1923 року. Йому присудили п’ять років ув’язнення, з яких три він уже відбув (він вийшов із залу засідань вільним, але геть знищеним).

За цей час Мадлен отримала розлучення, процедуру якого завдяки батьковим зв’язкам було пришвидшено.

Власність у Салев’єрі була конфіскована, все майно Анрі — заарештоване. Після закінчення судового процесу і оплати моральних збитків, штрафів та судових витрат в нього мало що залишилося (хоча щось таки залишилось). Але держава не пішла ні на яке повернення власності. Зважившись, в 1926 році Анрі ув’язався в новий судовий процес, який забрав у нього і те, що ще залишилося, а бажаного результату не дав.

Він був приречений на скромне життя і помер насамоті в 1961 році (йому було шістдесят один).

Власність у Салев’єрі була передана асоціації під опікою соціальної служби захисту і перетворилася на сиротинець, який там функціонував аж до 1973 року (доки там не вибухнув дуже неприємний скандал, про який важко розповідати). Заклад було закрито. А потім там треба було провести чимало робіт, щоб продовжити використання. Тому заклад було продано товариству, яке спеціалізувалося на організації конгресів та конференцій. Саме там проходив той вражаючий історичний семінар на тему «1914—1918 — комерція під час війни».

1 жовтня 1920-го Мадлен народила хлопчика. Незважаючи на те, що в той час було дуже популярно давати новонародженим імена близьких, загиблих на війні, вона не схотіла називати сина Едуардом. «У нього вже і так батько проблемний — не треба ще щось додавати», — пояснила вона.

Пан Перікур мовчав (віднедавна він розумів дуже багато речей).

Син Мадлен ніколи не підтримував тісних стосунків зі своїм батьком, не фінансував його судові справи. Він виділив йому лише невеличке утримання і навідувався до нього раз на рік. Саме під час такої зустрічі він і знайшов тіло батька, який помер за два тижні до того.

Звинувачення пана Перікура у смерті Едуарда було дуже швидко зняте. Всі свідки підтверджували, що хлопець сам кинувся під колеса автомобіля, що іще більше затьмарило цей і без того важкий і дивний збіг, в який важко було повірити.

Пан Перікур постійно думав про обставини того драматичного кінця. Розуміння того, що син був живий протягом усіх цих місяців, коли він так хотів уперше в житті притиснути його до серця, змушувало його поринати у повну безнадію.

Він ніяк не міг прийняти той збіг обставин тоді, коли Едуард загинув під колесами автомобіля, за кермо якого він сідав лише десь чотири рази на рік. Він мусів визнати, що хоч це й було важко пояснити, в цьому не було випадковості — це була трагедія. Кінець мав так чи інакше настати, бо він був приречений задовго до цього.

Пан Перікур забрав тіло сина і поховав його в родинному склепі. На камені було вибито напис: «Едуард Перікур 1895—1920».

Він повернув усі гроші, які збиралися на пам’ятники. Прикметно те, що було оголошено спочатку про мільйон двісті тисяч франків збитків, а до оплати було надіслано за актом мільйон чотириста тридцять тисяч франків компенсації (хитруни трапляються всюди). Пан Перікур закрив на це очі і заплатив.

Він зовсім покинув професійні обов’язки, відійшов від справ, багато чого розпродав, відкрив рахунки на ім’я доньки і внука.

До кінця свого життя він бачив перед собою очі Едуарда, коли від удару машиною той злетів у небо. Він довго не міг цей вираз визначити. В очах читалася радість і полегшення, але іще щось...

І одного дня він нарешті зрозумів: це була вдячність...

Це було його вигадкою, певна річ, але коли у вас у голові повсякчас жевріє така думка, вам важко від неї відкараскатись...

Це слово спало йому на думку під час вечері одного лютневого дня 1927 року. Він вийшов з-за столу, як завжди, поцілував Мадлен у чоло, піднявся в свою спальню, ліг і помер.

Альберт і Поліна приїхали в Тріполі. Потім поселилися в Бейруті, в самому серці спекотного Лівану. Альберта Майяра було оголошено у міжнародний розшук.

А Луї Еврар дуже легко знайшов нові документи за три­дцять тисяч франків, які Поліні здалися занадто дорогою ціною.

Вона виторгувала їх за двадцять чотири тисячі.

Помираючи, пані Бельмон залишила своїй доньці родинний дім у тупиковому провулку Перс, який, незважаючи на проведені роботи, дуже втратив в ціні. Крім того, Луїза отримала досить велику суму грошей, а ще — зошит, куди мама прискіпливо записувала всі витрати, які вона проводила від її імені, майже до сантима. Луїза побачила, що початкова сума складалася з тих грошей, які їй залишили Альберт і Едуард (один — сорок тисяч, а другий — шістдесят).

У Луїзи було не надто помітне життя, принаймні до початку 40-х років.

Залишається тільки Жозеф Мерлен, про якого більше ніхто не згадував.

Не хвилюйтеся, в житті Жозефа Мерлена нічого не змінилося. Люди його зневажали, а як тільки він зник, його забули (коли хтось про нього й згадував, то завжди тільки з поганого боку).

Він тоді провів цілу ніч, приклеюючи купюри Анрі д’Олней-Праделя на аркуші великого зошита за допомогою клейкого паперу. Кожна купюра була частинкою його історії, його краху (але ви все це знаєте).

Після подання того скандального звіту, через який і було згодом засуджено Анрі, Мерлен впав у сплячку (з кар’єрою було покінчено, із життям також — так він думав).

Але він помилявся. На пенсію він