Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

де багато жертв. Я дала дівчині грушку, яку мала в кишені плаща, і поспіхом відійшла, щоби її не побили наглядачі за розмови з чужими.

— Давно се було? — запитав Вільгельм.

— Десь тиждень тому. То взагалі був якийсь дивний день. Я тоді пішла далі, почувалася, ніби вві сні. На одній зі сусідніх вулиць колись була лазня. Тепер у неї влучила бомба, і лишилися самі руїни. Посеред обвуглених решток стін стояли ванни, лежаки, унітази — потріскані й цілі,◦— навіть висіли таблички з цінниками. З одного душу текла тепла вода, під душем стояли двоє хлопців із перебинтованими головами і милися. Побачивши мене, вони привітно замахали руками, запросили приєднуватися.

— І ти приєдналася? — усміхнувся Вільгельм.

— Ні, я махнула їм і повернула ліворуч, а там побачила ще більш неймовірну картину. У садку цілковито зруйнованого будинку стояла прив’язана шнурком до яблуні коза і жалібно мекала. Я підійшла. Коза мала повне вим’я, а поряд стояло відро. Я погладила козу по спині, щоби заспокоїти. Вона затихла і не брикнула, коли я взялася за дійки і подоїла її. Напилася молока.

— Ти вмієш доїти козу? — здивувався Вільгельм. — Оцими наманікюреними пальчиками? — він поцілував Софіїні пальці.

Нещодавно їй перепали неймовірні скарби: кілька нових суконь, капелюшків і лак для нігтів. Вона випадково отримала кілька талонів на забезпечення для арійців. Софія пішла до спеціальної контори і змогла вибрати там собі обновки. Тепер вона страшенно раділа давно не баченим речам.

— Мене бабуня навчила доїти і корову, і козу. Бабуня жила в селі, й кожного літа то була велика подія, коли ми разом із батьками їхали на вокзал спеціально замовленим фіакром, куди складали купу валіз і великий кошик. Речі здавали у багажний вагон, а самі сідали в купе, і щойно потяг рушав, як мама витягала кожному з нас по булці з шинкою, бо перед від’їздом поїсти нічого не встигали. Смак тих булок пригадую і досі. Тоді ще не було холодильників, і мама змушена була забирати зі собою всі продукти з дому, щоби вони не зіпсувались. Іноді мама брала зі собою в потяг і козяче молоко, але я його тоді не любила. Й ось аж тепер воно вперше в житті мені смакувало. Я озирнулася, шукаючи, кому би можна було передати козу. Довкола нікого не було. Тоді я мовчки відв’язала козу і повела її за собою. Десь аж за квартал побачила знову будинок зі садком — уцілілий, — з вікна стирчали дві дитячі голівки. Я зайшла на подвір’я. Назустріч мені вийшла втомлена жінка. Я мовчки віддала їй відро з молоком і шнурок, на якому вела козу. Жінка подякувала.

— А де ти тримаєш свою розкішну сукню? — запитав Вільгельм, змінюючи тему.

— У валізці, яку завжди беру зі собою до бомбосховища і за яку зараз дуже переживаю, чи не розбомбили її разом із будинком, де я живу.

— А що там ще, в тій валізці?

— Кілька запасних светрів, комбінезон, вовняна спідниця, вечірня сукня, панчохи, парфуми й ікона, яку мені дав зі собою батько.

— А мереживна білизна є? — хитро примружився Вільгельм.

— Є,◦— почервоніла Софія.

Ще місяць вони всі втрьох харчувалися запасами з того підвалу. Тепер вони майже щодня вечеряли разом.

### 1945

— Я хотів би, — сказав одного разу Вільгельм Софії,◦— познайомити тебе з Полем Маасом. То є інженер на військовому заводі у Відні і французький розвідник. Через него можна би налагодити співпрацю наших хлопців, котрі є тут, із французькими спецслужбами. То є добра інвестиція в майбутні контакти, бо зараз вороги — то німці, а потому будуть совіти. І вже за то треба починати думати.

— Але як це найліпше зробити? — відповіла Софія. — Можливо, на концерті? Тоді це не викликало би підозр.

— Можна зустрітися в мене вдома, — сказав Вільгельм.

— Він ходить до тебе додому? — запитала Софія, і обличчя її посуворішало.

— Ні. Але я можу запросити вас обох.

— Не треба. Так можна підставити людей. Зустріньмося десь на нейтральній території,◦— сказала Софія.

Вільгельмові завжди було цікаво спостерігати, як зникала в ній наївна і непрактична дівчина, щойно мова заходила про справи. Тоді вона вмить перетворювалася на досвідчену підпільницю.

Зустріч відбулась у «Товаристві любителів музики» на концерті української віолончелістки Христі Колесси. Софія прийшла трохи раніше, сіла на своє місце у третьому ряду й озирнулася довкола. Зал був майже повний. Люди поступово заповнювали місця, багато хто вітався зі знайомими. Вона подумала, що ліпше було призначити зустріч на якомусь іншому концерті, де би було менше, ніж тут, знайомих. Згасло світло. Мааса не було. Софія любила віолончель, а зараз особливо раділа з кожної нагоди потрапити на концерт, адже то був шматок мирного життя, якого їй давно і гостро бракувало.

Після третьої композиції на місце праворуч біля Софії сів стрункий чоловік із вусиками. Він був убраний так, як і домовлялись, і, коли композиція закінчилася й залунали оплески, повернувся до Софії і коротко кивнув.

— Шановна пані, чи можу