Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

все на краще й упевнитися щодо її намірів пожити в мене деякий час (принаймні до тієї пори, поки не поїде Андре, тобто три тижні), було б непогано від завтра обмислити якусь утіху, більшу від тих, які Альбертина досі мала, та ще й утіху довготривалу; а щоб затерти прикрість, якої я їй завдав, добре було б скористатися з нагоди, аби їй показати, що я знаю її життя ліпше, ніж вона гадає. Її злий гумор, в який би це її привело, я загладив би завтра новими проявами почуттів, зате пересторога запала б їй упомку. «Так, люба Альбертино, пробачте мені, якщо я був різкий. Я не такий винний, як ви припускаєте. Лихі люди стараються нас порізнити; я ніколи не хотів говорити про це, аби вас не хвилювати. Але іноді доноси доводять мене до шалу». Я хотів їй показати, що я знаю про причину нашого виїзду з Бальбека. «Ну от, того пообіддя, коли ви пішли до Трокадеро, ви знали, що мадемуазель Вентейль мала бути у пані Вердюрен». Вона почервоніла. «Так, знала». — «Ви можете заприсягтися, що не збиралися знову відновлювати стосунки?» — «Авжеж, можу. Але чому «відновлювати»? Між нами нічого не було, присягаюся». Мене гнітило, що Альбертина бреше в живі очі, що вона лізе на стіну, тоді як її зраджували, шаріючи на щоках, рум’янці. Мене гнітила її фальш. А проте ця фальш, закляття невинности, в яку я несвідомо ладен був повірити, боліла мені менше, ніж її щирість. Коли я її спитав: «Можете ви мені бодай заприсягтися, що до вашого прагнення піти на ранок до пані Вердюрен не домішувалося приємність побачитися з мадемуазель Вентейль?» — вона мені відказала: «Ні, не можу. Зустріч із мадемуазель Вентейль справила б мені велику приємність». За секунду перед тим я обурювався тим, що Альбертина приховує свої взаємини з мадемуазель Вентейль, а тепер визнання приємносте, якої вона сподівалася, відібрало мені руки і ноги. Коли я вернувся від Вердюренів і Альбертина мене спитала: «А мадемуазель Вентейль у них не було?» — вона сколихнула весь мій сердечний щем, доводячи мені, що знала про її очікуване прибуття. Але я спробував розважити себе таким міркуванням: «Альбертина ще раніше знала, що мадемуазель Вентейль приїде, але цей приїзд її нітрохи не радував. До неї вже дійшло, що якраз відкриття її знайомства з особою такої поганої слави, як мадемуазель Вентейль, допровадило мене в Бальбеку до розпуки на межі думки про самогубство — і тому вона уникала розмовляти про це зі мною». А нині вона мусила визнати, що приїзд мадемуазель Вентейль справив би їй приємність. Зрештою, сама таємниця, яку вона робила з цієї візити, мала слугувати мені за неспростовний доказ. Про все це й так було того думу, як шуму. Чому ж тоді Альбертина призналася мені тільки з напівправдою? В цьому було щось жалюгідне, зле, а головне — дурне. Я був такий зламаний, що не мав одваги допитуватися, тим паче що на мою ролю годі було позаздрити, я не міг протиставити їй якогось викривального документа; аби знов здобути перевагу, я змінив тему і забалакав про Андре, збираючись збити Альбертину приголомшливою звісткою про телеграму. «Бачте, — сказав я, — тепер мене мучить, підмиває охота поговорити з вами про ваші стосунки — але вже з Андре». — «З Андре? — скрикнула Альбертина. Вона почервоніла, аж очі їй ллялись чи то з подиву, чи то з хіті здаватися здивованими: — Отакої! Чи можна дізнатися, як це дійшло до вашого відому? Чи не могла б я порозмовляти з такими свідками? Почути, на чому опирається їхня мерзенна торохта?» — «Люба Альбертино! Я нічого не знаю, це все анонімки, а від кого — це, зрештою, вгадати вам дуже легко (мені хотілося показати, що я не вірю, що вона захоче їх шукати), бо вони ваші добрі знайомі. Останній лист, признаюся (я цитую саме цей, бо в ньому йдеться про дрібничку і немає нічого прикрого для вас), неабияк мене знервував. Анонімка твердила, що того дня, коли ми покинули Бальбек, ви зразу хотіли залишитися, але потім надумали того ж дня поїхати, бо тим часом надійшов лист від Андре з повідомленням, що вона не приїде». — «Так і є, Андре написала, що не приїде, навіть телеграфувала, тільки я не можу показати вам телеграми, бо не зберегла, але це було другого дня. Зрештою, якби навіть телеграма прийшла того самого дня, чи мене, по-вашому, так обходить, приїхала Андре до Бальбека чи не приїхала?» Вислів «чи мене так обходить» доводив, що Альбертина розгнівалася, а відтак, що її це обходило, але не конче було доказом, що Альбертина вернулася до Парижа лише через Андре. Щоразу, коли Альбертина бачила, що хтось відкрив істинний чи поданий нею мотив її вчинку, кому вона пояснила свій вчинок інакше, вона впадала в лють, хоча б навіть тісю особою був той, для кого вона його зробила. Вона вважала, що то не анонімки постачали мені усупереч моїй волі інформацію, а що я сам хтиво їх домагаюсь, але цього не можна було виснувати з її подальших слів, коли вона нібито приймала мою версію анонімок; зате це можна було виснувати з її гнівної міни, а гнів її був тільки вибухом її давніших лихих настроїв через те, що, як їй уявлялося, я давно за нею шпигую, і вся ця пеня спричинена тільки моїм наглядом за всіма її вчинками, наглядом, у якому вона не сумнівалася вже віддавна. Її пересердя поширилося навіть на Андре; переконавши себе, що тепер я не зазнаю спокою, навіть коли вона виходитиме з Андре, вона додала: «Зрештою, Андре мені осоружилась. Вона страшенно докучлива. Вона вертається завтра. Я більше не хочу водитися з нею. Можете це ознаймити тим, хто вам натуркав, що я вернулася до Парижа через неї. А я вам скажу, що от скільки років я знаю Андре, а навряд чи зуміла б описати, як вона виглядає; я її мало роздивлялася!» А в Бальбеку, першого ж року, вона мені сказала: «Андре чарівлива». Щоправда, це не доводило, що між ними любовні стосунки, і взагалі про такі стосунки Альбертина завжди висловлювалася вкрай обурено. Але хіба не могла вона переродитися, переродитися, навіть не здаючи собі справи, що ці забави з приятелькою нічим не різнилися від аморальних стосунків — досить розпливчастих у її уяві, — за які вона таврувала інших? Чи не могла вона змінитися і в цьому, якщо така зміна, зарівно