Читати книгу - "Вірнопідданий"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 127 128 129 ... 141
Перейти на сторінку:
Бука, руками якого Дідеріх загріб жар. Ті двадцять тисяч, які він востаннє ще позичив старому, повернулися тепер назад, принісши йому сто процентів прибутку, та ще й благородним показав себе він при цьому. Що старий на ці гроші купив саме гаузенфельдські акції, справило враження вдатного жарту з боку Геслінга і втішало багатьох, незважаючи на їхні власні збитки. Коли Дідеріх проходив, усі замовкали. Поклони виявляли пошану, яка межувала з підлесливістю. Невдахи вітали успіх.

До старого Бука вони поставилися не дуже зичливо. Коли голова оголосив вирок, пролунали оплески. П’ятдесят марок штрафу на редактора «Голосу народу» — і край! Докази були визнані за недостатні, обвинувачення в несумлінності відкинуте. Вирок для позивача нищівний, казали юристи; і коли Бук виходив із будинку суду, навіть друзі трималися осторонь від нього. Маленькі люди, які втратили на Гаузенфельді свої заощадження, махали кулаками йому вслід. І після цього судового вироку всім стало ясно, що, по суті, вони вже давно склали собі належну думку про старого Бука. В такій справі, як справа з ділянкою під притулок для немовлят, йому принаймні мало пощастити: так висловився Геслінг; і це була правда. Але в тому й суть: старому Букові протягом усього життя не щастило в жодній справі. Він уявляв собі, що це бозна-яка заслуга — бути батьком міста і головою партії, а скінчити боргами. Як клієнт, він зажив недоброї слави. Ділову небездоганність супроводила також моральна, це доводила історія із заручинами його сина, що так і залишилася в тумані, — того самого, який тепер перебуває на сцені. А Букова політика? Інтернаціональні погляди, постійні вимоги жертв заради демагогічних мет, а з урядом — мов кішка із собакою, що знов-таки відбивалося на ділових справах: це політика людини, якій нема чого втрачати і якій бракує забезпеченості доброзвичайного бюргера. Тепер люди з обуренням збагнули, що були віддані на ласку і поталу авантурникові. Знешкодити його — таке було загальне заповітне бажання. А що він сам не зробив висновків з нищівної судової ухвали, то довелося іншим допомогти йому їх зробити. В адміністративному статуті був пункт, за яким радникові належало своєю поведінкою як у громадському, так і в приватному житті бути гідним поваги, що її вимагає його звання. Чи відповідає старий Бук цій вимозі? Поставити це питання — значило відповісти на нього негативно, як твердила «Нецігська газета», звичайно, не називаючи імен. Але справа зайшла так далеко, що збори радників змушені були поставити це питання. Тільки тоді, напередодні дебатів, зашкарублий старий, нарешті, взявся за розум і склав із себе звання радника. Тепер його політичні друзі, під загрозою втратити останніх прибічників, не могли залишити його на чолі партії. Очевидно, це далося їм нелегко, знадобилися неодноразові візити до нього і певний тиск, перш ніж у газеті з’явився його лист: добро демократії для нього важливіше за його власне. А що цьому доброві — під впливом пристрастей, які йому хочеться вважати за скороминущі, — його ім’я може завдати шкоди, то він іде зі свого поста. «Якщо це може дати користь загальній справі, я ладен нести незаслужене тавро, накладене на мене обдуреною народною волею; але я вірю у вічну справедливість народу, який колись-таки зніме з мене це тавро».

Це було сприйнято як облуда і зарозумілість; колишні друзі посилалися на його глибоку старість. А втім, він міг писати все, що хотів, — це вже не мало жодного значення, бо чим він, власне, був тепер? Люди, які завдячували Букові своїм становищем або заробітком, дивилися йому просто у вічі, і їхні правиці не тяглися до капелюхів. Багато хто сміявся і вголос робив зауваження: це були ті, які ні в чому від нього не залежали, а просто були сповнені відданості, поки він тішився загальною пошаною. Але замість старих друзів, яких він уже більше не зустрічав під час своєї щоденної прогулянки, у нього з’явилися нові, дивні друзі. Вони, зустрічалися йому, коли він повертався додому і вже сутеніло: якийсь дрібний ділок із зацькованим доглядом, якого банкрутство вже вхопило за горло, або похмурий п’яниця, або якась тінь, що кралася вздовж мурів».

Вони стишували кроки і дивилися на нього з боязкою або зухвалою фамільярністю. Вони нерішуче скидали капелюха, тоді старий Бук кивав їм головою, стискав простягнуту руку, байдуже чию.

Згодом навіть ненависть перестала помічати його. Хто раніше навмисне відвертався від нього, тепер байдуже проходив повз нього і часом навіть уклонявся за старою звичкою. Коли це був батько, який гуляв із своїм юним сином, його обличчя ставало замисленим, і, пройшовши повз старого, він казав:

— Ти бачив, синку, старого чоловіка, який крадеться вздовж мурів, завжди самотній, і ні на кого не дивиться? Запам’ятай на все життя, що може з людиною зробити ганьба.

І хлопець, побачивши старого Бука, відчував у своєму серці таємний страх, так само як його батько за дитячих років, бачачи Бука, відчував якусь підсвідому гордість. Щоправда, були молодики, які не підкорялися думці більшості. Іноді, коли старий Бук виходив з дому, в гімназії саме закінчувалося навчання. Юрби підлітків бігли вулицею, з пошаною розступаючися перед учителями, і Кюнхен, тепер запеклий націоналіст, або пастор Цілліх, значно високоморальніший, ніж будь-коли, після нещастя з Кетхен, поквапливо проходили, не вшановуючи пропащого і єдиним поглядом. Тоді ці нечисленні молодики зупинялися, кожен сам по собі, як здавалось, і за власним почином. На їхньому чолі було більше зморщок, ніж у їхніх однолітків; в їхніх очах з’являвся новий вираз, як тільки вони поверталися спиною до Кюнхена та Цілліха і скидали кашкети перед старим Буком. Він мимоволі стишував кроки і вдивлявся в ці юнацькі обличчя, читаючи в них прагнення до кращого майбутнього і знову сповнюючись надії, з якою протягом усього свого життя вдивлявся в усі людські обличчя.

Тим часом Дідеріхові, справді, ніколи було вділяти багато часу другорядним явищам, які супроводили його підвищення. «Нецігська газета», що стояла тепер цілковито до розказу Дідеріхові, заявила, що Бук сам, перед тим як скласти із себе головування в спостережній раді, був змушений висловитися за надання панові докторові Геслінгу місця головного директора. Проте багато хто відчував, що тут щось не так. Усе ж Нотгрошен багатозначно писав про видатні і безперечні заслуги головного директора пана доктора Геслінга перед суспільством. Якби він не придбав тишком більше половини акцій,

1 ... 127 128 129 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вірнопідданий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вірнопідданий"