Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Привіт чесній компанії! Приструнчили вас! Можете розпрощатися із своїми снопами! Є новини. Казав же я вам, що поміщик вас із світу зживе. Ну, от він вас і пошмагає законом!.. От що значить боротися з панами! Пани наробили стільки законів, що мають їх на всяку нагоду.

Шановний оратор раптом страшенно гикнув, від чого його думки набрали іншого напряму.

— Якби Вермішель був тут, я дихнув би йому просто в пику, він мав би тоді уявлення, що таке алікантське вино! Ну, й вино! Якби я не був бургундцем, я б хотів бути іспанцем! Божественне вино! Напевно, папа цим самим вином справляє обідню! Ну й винище! Я знов молодий!.. Слухай, Куцане, якби твоя жінка була тут… я б її знайшов молодою! Куди там нашому вареному до іспанського!.. Варт зробити революцію заради того тільки, щоб потрусити льохи!..

— Яка ж новина, татусю? — спитав Тонсар.

— Годі з вас жнив: Оббивальник заборонить вам збирати колоски.

— Заборонить збирати колоски!.. — закричали відвідувачі шинку в один голос з перевагою пронизливих нот чотирьох жінок.

— Так, — сказав Муш, — він привезе постанову, оголосить її через Груазона, розклеїть по кантону, і тільки тим, хто матиме посвідки про бідність, можна буде збирати колоски.

— І гарненько зрозумійте ще те, — сказав Фуршон, — що хапальники з чужих громад не будуть допущені.

— Отак! Отак! — сказав Бонебо. — Ні моя мати, ні я, ні твоя мати, Годен, не зможемо тут збирати колоски? Оце так жарти начальства! Я їм дуже набрид!.. От! Чи не з пекла виліз цей генерал-мер!..

— Ну, а ти, Годен, як і раніш, збиратимеш колоски? — спитав Тонсар підмайстра каретника, який розмовляв дуже зблизька з Катрін.

— В мене нічого нема, я бідняк, — відповів той. — Я буду вимагати собі посвідки.

— Отже, що батькові дано за видру, моє маляточко? — говорила вродлива шинкарка Мушеві.

Хоч і знемагаючи від трудного травлення, з поглядом, затуманеним від двох пляшок вина, Муш, сидячи на колінах у Тонсарші, схилив голову на шию тітці й ухильно прошепотів їй на вухо:

— Не знаю, але в нього є золото!.. Коли ви беретеся цілий місяць годувати мене досхочу, я, може, й розшукаю його тайничок. Є в нього одна така місцинка.

— У батька є золото!.. — сказала Тонсарша на вухо чоловікові, що панував своїм голосом над загальним шумом від палкої суперечки, в якій взяли участь всі відвідувачі.

— Цить! Груазон! — вигукнула стара.

У шинку одразу настала глибока тиша. Коли Груазон був уже досить далеко, стара Тонсар подала знак, і знову почалася суперечка у питанні, чи збирати, як раніш, колоски без усяких посвідок про бідність.

— А все ж доведеться вам підкоритися, — сказав дядько Фуршон, — бо Оббивальник поїхав до префекта просити в нього солдатів на підтримування порядку. Вас переб'ють, як тих собак… Ми й насправді собаки!.. — прокричав старий, намагаючись перебороти неповороткість, якою скувало йому язик іспанське вино.

Ця друга заява Фуршона, хоч яка безглузда вона була, нагнала на присутніх задумливість: їм вірилося, що уряд здатен без жалю їх перебити.

— Такі ж заколоти були біля Тулузи, де я стояв у гарнізоні,— сказав Бонебо, — ми пішли вперед: селян порубали, поарештовували… Ну ж і сміху було, як вони пробували боротися з військами! Десятьох засуджено на каторгу, одинадцятьох — в тюрму; розправилися з ними, чого там!.. Солдат солдатом і лишиться, а ви всі шпаки, вас можна порубати, й край!

— Ну, — сказав Тонсар, — чого ж ви всі сполошилися, наче стадо козенят? Що можна відняти в моєї матері або в моїх дочок?.. Посадять у в'язницю?.. Що ж, посидимо і в в'язниці. Оббивальникові всієї округи в тюрму не засадити. До того ж, вони далеко краще годуються на королівські гроші, ніж у себе дома, арештанти оті, та й взимку їм тепліше.

— Усі ви дурні! — промичав дядечко Фуршон. — Краще потрошку обсмоктувати пана, ніж прямо нападати на нього! Однаково вас всіх замотають! Коли каторга вам мила, тоді справа інша. Там, правда, менше роботи, ніж на полі, а зате — неволя.

— А може, — сказав Водуайє, який виявився одним з найщиріших порадників, — буде краще, щоб хтось із нас не пошкодував своєї шкури й визволив наш край від цього лютого звіра, що зробив собі нору біля Авонської брами…

— Покінчити Мішо?.. — сказав Ніколя. — На це я піду.

— У цьому замало пуття, — вимовив Фуршон. — Це нам, дітки мої, занадто дорого обійдеться. Нам найкраще прибіднюватися, галасувати, що голодуємо: пани з Егів схочуть нам допомогти, і ви на цій справі матимете більше, як на збиранні колосків.

— Усі ви жалюгідні кротолови! — вигукнув Тонсар. — Хай справа дійде до сутички з судом і військами, не зашлють же цілий край на каторгу, а потім ми знайдемо і в Віль-о-Фе і серед давніх панів людей, готових за нас заступитися.

— Це дійсно так, — сказав Курткюїс. — Це ж тільки один Оббивальник скаржиться на нас; пани де-Суланж, де-Ронкероль та інші задоволені! Здумати тільки, що, якби цей кірасир був хоробрішим та дав себе вбити разом з іншими, я б і тепер так само щасливо жив біля своєї Авонської брами, де він мені все перевернув догори дном, так що й нічого не впізнати.

— Ні, війська не пошлють заради якогось одного мерзотника-пана, що посварився з цілим краєм! — сказав Годен. — Це його провина! Він хоче тут все перемішати, всіх повалити; уряд йому скаже: зась!

— Уряд інакше й не каже, він зобов'язаний так казати, наш бідний уряд, — сказав Фуршон, зненацька охоплений ніжністю до уряду. — Мені шкода його, отой бідний уряд… Нещасний він, без копійки за душею, як і ми… А це ж безглуздо для уряду, який сам робить