Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У цьому підході є щось фатально-статичне, а мені здається, що людина — вельми складна динамічна істота. У ній постійно борються добро і зло, тобто моральність і неморальність, шляхетність і хамовитість, піднесеність і обивательство, жертовність і жадність, альтруїзм і егоїзм, прагнення до зірок і цілковита приземленість. Є період у житті людини, коли велика ідея цілком заполонює її душу і мозок і вона діє як її зразковий носій. Але минають роки, десятиріччя, душевна енергія вичерпується, і її погляд від зір все частіше опускається додолу. Все важче перебувати на вершині того зразкового носія ідеалу, на якому довго була, і вона, часом, може підняти ногу, щоб стати не туди, куди належало бути за своєю ж життєвою традицією. У такий момент, у момент хвилевої слабкости її слід було б підтримати. Хвилева слабкість мине, і вона знову на роки залишатиметься в передовій лаві зразкових синів нації.
Гаразд, чоловіче, це ти так теоретично розмірковуєш про інших, а що тобі твоя душа каже? Ти готовий відступати? Ні. Навпаки, не виникає жодної спонуки й потреби відступати. Понад те, з часом зростає почуття своєї правоти, зростає душевна сила утверджувати велику ідею національної свободи.
Суть Пірусового твердження: людина була зрадником, а лише тепер проявила своє зрадництво. Моя думка — людина раніше не була зрадником, а тепер ним стала.
Концепція Піруса: того, хто похилився, не втримаєш, тож варто підштовхнути униз. Я думаю, що людина йде до зради поступово і тому, підтримавши її в хвилину розпачу, можна загальмувати падіння, а, може, й зовсім утримати.
Але якщо, питав я сам себе, ти не допускаєш у себе хитання, то чого допускаєш в інших? Відповідь, либонь, така: ти став на шлях боротьби зі своїх внутрішніх спонукань, а в зоні багато таких, яких поставили на боротьбу не так внутрішні, як зовнішні спонуки.
— Пане Левку, — долетів голос збоку, перервавши мої думки, — здорові були, земляче!
До мене навперейми йшов Гриць Гайовий.
— Можна до вас долучитися?
— Можна.
— Ви не читали в Дніпрі нові вірші Бориса Олійника?
— Ні, не читав.
— Я вам приніс журнал з цими віршами. Почитайте. Вони цікаві.
І на цьому я пішов. Бувайте здорові!
— До побачення.
Гайовий повернувся і хутко пішов. Я перегорнув сторінки журналу, засунув його від мжички під полу бушлата й пішов до школи. У передньому класі сиділо кілька в’язнів. Я привітався до всіх, витягнув з-під поли журнал і поклав його на край вільного столу. За дверима сусіднього класу почувся гучний сміх. Прочинив двері, щоб заглянути в клас. У класі почули рип дверей і звідти залунало: “Заходьте, заходьте!”
Я зайшов. Назустріч прямував високий худорлявий чоловік середнього віку. “Радий з вами познайомитись особисто, — заговорив, — бо заочно чув про вас”. Простягнув руку для привітання.
— Я — Форсель, учитель англійської мови. А це, — показав поглядом на трьох зеків, що сиділи за окремими столами, — мій клас англійської мови. Мало, проте я радий допомогти їм вивчити англійську.
Хиронін, один із трьох учнів, карел за походженням. Він був бібліотекарем шкільної бібліотеки, яка займала одну кімнату, і ми вже були знайомі.
Форсель і Хиронін почувалися родичами, як і українці, в чужинецькому середовищі, проте були не лише різного зросту (Хиронін трохи нижчий за середній), а й темпераменту, вдачі та манер поведінки.
Форсель — трохи гордовитий, Хиронін — простіший, Форсель багато розповідав про Фінляндію, Хиронін дуже рідко говорив про Карелію і т ін. І в одного, і в другого були окремі кола близьких в’язнів. І все-таки всі сприймали їх за братів.
Коли виникла ідея тікати з концтабору, Хиронін запропонував Форселю приєднатись. Форсель відмовився, але, ясна річ, не видав таємницю. До бібліотеки Хироніна зеки заходили не вельми часто. Бувало, що за цілий день ніхто не навідається, бо, по-перше, значна частина в’язнів обмежувалася газетами й журналами і книжок не читали взагалі, по-друге, поза бібліотекою було чимало літератури, до того ж кращої.
Від задньої стіни школи до забороненої зони метрів десять. Кімната Хироніна була в цій половині школи, тож бібліотека була зручним місцем для підготовки до втечі. Поступово під осінь 1962 року зібралась група з шести осіб. План полягав у тому, щоб за зиму прокопати тунель (лаз) від бібліотеки попід вогневу охоронну смугу метрів на десять-двадцять далі від зовнішніх охоронних споруд і пристроїв. Навесні, коли потеплішає, з початком ночі з горизонтального лазу прокопати вертикальну трубу до поверхні землі, вилізти і за ніч якнайдалі непомітно відійти від Сосновки.
Заготували робочий одяг, спеціяльно виготовили лопату з короткою ручкою і відро (короб) для перенесення, себто пересування землі. У кабінеті Хироніна нижче книжкових шаф були розсувні фанерні дверцята з полицями для зберігання газетних підшивок, старих журналів тощо. Одну з таких ніш пристосували для непомітного входу до лазу і для виходу з нього. У ніші пропиляли підлогу і розташували дошки так, щоб їх можна було зручно підіймати і класти назад, непомітно для ока. Між землею і дощатою підлогою простір був чималий, сантиметрів тридцять-тридцять п’ять. Вони почали копати лаз, а землю розпихати у просторі попід підлогою.
Робота йшла повільно, проте лаз просувався далі й далі. Кілька разів вони ледь не провалилися, коли заходили менти і робили шмон, але їх не виявили, і вони по черзі, мов кроти, копали лаз все далі. Верхній шар землі мороз скував і перетворив на твердий поміст. У березні 1963 року лаз минув внутрішню вогневу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.