Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

ще можуть чути один одного, можуть торкатися, потискати руки, та стіна нікуди не зникатиме.

Зрештою Левко рушив до них. Помітив, як Сатомі дивиться на АКМ, і відкинув автомат до стіни барака. Спинився за крок, майже фізично відчуваючи наявність незримої перегородки.

— Яке друге питання? — поцікавився він у Сьоми.

Левко очікував, що Семен перепитає, що він має на увазі, і йому доведеться нагадати про розмову в «норі», проте росіянин чекав на запитання.

— Нам усім треба випити відвар бруґмансії.

— Що?! — Левко отетерів.

— Ми лишаємось у цитаделі, — інертним тоном лектора, що розповідає про плівкове кипіння в парових котлах, пояснив Сьома. — Це прикро, та факт. І якщо ми хочемо дожити до вечора того дня, вранці якого очуняє все це осине гніздо, ми повинні зняти із себе підозри. Ми мусимо бути у відрубі чи хоча б «накачаними» дурманом, коли вони відійдуть. Або коли прилетить Джейсон.

Роздувши ніздрі, Левко вгризався очима в зіниці росіянина.

— Ти гівнюк, — тихо промовив він.

— Ну, чувак… — розвів руками Сьома.

— Ти гівнюк, який завжди має рацію.

Семен усміхнувся ледь піднятим кутиком рота, хоча в очах стояв сум.

— Так, я знаю, Лео. Я гівнюк, який завжди має рацію.

CXLVII

19 серпня 2012, 17:13 (UTC -5)

Паїтіті

Вони кожен сам собі поналивали по півчашки схололого чаю, після чого вервечкою подалися до «нори». Левко із Семеном розсудили, що краще випити Янгольських сурм у печері, щоб ніхто з них, будучи без пам’яті, не звалився з Паїтіті абощо. Минаючи тіло археолога, Джеррона Старкса, Сатомі спинилася, на нижніх повіках зібралася волога, а губи затремтіли. Семен злякався, що японка відмовиться, вихлюпне вміст своєї чашки, розвернеться та побіжить геть або ще гірше — впаде в істерику, та за хвилину дівчина опанувала себе.

Хлопці й дівчина ввійшли до «нори», ввімкнули світло та розсілися на матрацах.

— П’ємо по півчашки, більше не треба, але заковтуємо залпом, — мовив Сьома.

Сатомі кавкнула, глибоко вдихнула й лише тоді спромоглась озватись.

— Пообіцяйте, що стримаєте мене, якщо… якщо захочу зробити те саме, що й він, — вона мотнула головою в той бік, де лежало тіло археолога. Волосся воронячими крилами злетіло в повітря й упало, частково закривши збіліле лице. Несподівано дівчина заходилась голосно хлипати: — Це ж я… я… я власно-о-оруч п-принесла йо-о-ому о-отруєну…

Цього разу наближення істерики було безсумнівним.

— Цить! — різко наказав Левко. — Я подбаю про тебе. Я обіцяю.

Дівчина перевела погляд на росіянина.

— Я теж, — кивнув Сьома й додав: — Звісно, якщо буду притомним.

«Козел, — стрельнув очима Левко, — міг би підіграти.»

Сатомі схлипнула, втерла носа, та заспокоїтися не змогла: сльози беззупинними цівками струменіли з очей.

— П’ємо всі разом. Чули? — Сьома розумів, що треба поквапитись.

Ніхто не відповів.

— На рахунок три. Я рахуватиму, — відкарбував Левко. — Приготувались! — чотири пари рук судомно стиснули чайні чашки. — Раз… два… — Українець пробігся поглядом по лицях хлопців і дівчини, подумав, що станеться, якщо хтось із них виплюне отруйну рідину, після чого випалив: — Три!

Секундна пауза — й уміст чашок полився в горлянки.

Сатомі розридалась. Рідина вихлюпувалася з чашки, лилася між губів на щоки, ніс і шию, та все ж більша частина відвару Янгольських сурм потрапила до стравоходу.

Левко випив чай кількома розміреними ковтками, поволі перехиляючи чашку.

Сьома та Ґрем, позадиравши голови, перехилили чашки одним махом, так, наче пили горілку.

— Покажіть порожні чашки, — тоном, що не припускає заперечень, попросив Левко.

Росіянин із осудом зиркнув на нього (як ти міг таке подумати?), проте нічого не сказав і демонстративно перекинув чашку догори дном, показавши, що вона порожня. Кавкаючи, Сатомі поставила свою чашку біля Левка. Ґрем щосили жбурнув чашку Левкові під ноги. Та розбилася, розлетівшись на скалки. На місці удару вологи не з’явилось.

Українець відсунувся, прихилився спиною до стіни й став чекати.

Хвилин п’ять нічого не відбувалось. Левко придивлявся, гадаючи, в кого виявляться перші ознаки інтоксикації, коли враз зауважив, що «нора» ніби побільшала. Раніше він міг дістатися до Семена, ступивши три-чотири кроки, а тепер росіянин виглядав так, мовби лежав за тридцять-сорок метрів від Левка. Хлопець глипнув на стелю. Її не було. Точніше, вона була, бо неба не видно, та піднялася так високо, що годі розгледіти.

«Тридцять-сорок метрів?.. Та бути такого не може!»

— Сьомо, чувак, — покликав Лео товариша, показуючи пальцем на стелю, що втекла.

— Ей! — не знати кому гукнув Сьома. Голос долинав звіддаля. Дуже звіддаля.

Українець опустив голову та з переляку вчепився у матрац. Перед тим як він звів очі, «нора» була завбільшки з танцювальний клас. Опустивши їх, Левко подумав, що опинився в приміщенні, що не поступається розмірами міжнародному терміналові аеропорту Шарля де Голля[152]. Сьома завбільшки з муху стояв удалині, здається, вимахував руками та кричав:

— Ей!.. Ей!.. Ей!..

Левко хотів щось відповісти, проте не зміг: шия задерев’яніла. Йому насилу вдалося повернути голову. Серце запрацювало дивно: спершу набухало, неначе жаб’яче воло, а тоді — шух! — скорочувалось до розмірів яєчного жовтка, викликаючи відчуття хворобливої порожнечі у грудях.

«Срань…», — подумав хлопець і скулився від холоду, що став підніматись угору кінцівками.

Коли стіни затрусились, а підлога вкрилася тріщинами, наче льодова кірка на річці перед відлигою, Левко вже забув про те, що випив відвар з бруґмансії, та сприймав усе за чисту монету.

«Тільки цього нам не вистачало!»

— Землетрус! — зарепетував він. — Тікайте! — долівка витанцьовувала, вищиряючись гострими краями.

Нелюдськи горлаючи, він метнувся із «нори» геть. У коридорі, який також роздувся в розмірах, літали, з лунким «ум-м-м…» відскакуючи від стін, вогненні кулі. Левко закричав іще голосніше та помчав до поверхні. За рогом він наштовхнувся на Джеррона Старкса. Археолог стояв, простягаючи до українця руки. Кишки й інші органи черевної порожнини волочилися за ним, як парашут за парашутистом, який щойно приземлився. Левко сахнувся. Джеррон усміхнувся та промовив голосом Джейсона Х’юз-Коулмана:

— Не бійся, у мене також червоні очі, — роздвоєний на кінці, мов у змії, язик то тут, то там прослизав між губами.

І справді, очі науковця були криваво-червоними.

Левко виблював. Замість блювотиння з рота порснув потік ультрамаринових лискучих жуків. Вони падали на кам’яну долівку та розбігалися, швидко перебираючи лапками. Хлопця не здивувало, що в його череві жуки, хвилювало лише те, чому вони досі живі? Він заходився нещадно топтати комах, коли зненацька усвідомив, що товчеться по нутрощах Джеррона.

«Бляха, НІ!!!»

Левко відстрибнув, крутнувся на місці та почесав до виходу із підземелля. Сині жуки потягнулися за ним, завзято попискуючи.

Горішня тераса змінилася до невпізнання. Велика піраміда плавала