Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

в повітрі. Трава переливалася, неначе згарище, багряно-чорними кольорами. Дерева поінакшали. Вони стали цілковито чорними, все листя на них зникло. Стовбури скидалися на бугристі жили, в яких у такт із Левковим серцем пульсувала кров. Стовбури бухкали та надималися, бухкали та надималися. Горизонт на півдні й на півночі підіймався, нагадуючи дуги щелеп, які прагнуть зімкнутись у хлопця над головою та проковтнути Твердиню.

А тоді Левко почув сурми. Спочатку далеко. Згодом ближче. Потому під самісіньким вухом. І насамкінець — просто в голові. Звук скидався на щось середнє між гудінням трембіти й стогоном неправильно вигнутої труби. Тисячі невидимих горністів гнали повітря крізь сурми небачених розмірів, примушуючи кожну молекулу Левкового тіла вібрувати. Хлопець упав на коліна, обхопив голову руками та розридався від жаху.

Бо сурми ті були не від янголів. Точно не від янголів…

Флешка

CXLVIII

20 серпня 2012, 11:21 (UTC -5)

У повітрі над Мадре-де-Діос

— Босе, дим, — Віктор крутнув головою так швидко, що в шиї хруснуло.

Джейсон задрімав, прихилившись до перегородки між кабіною та вантажним відсіком Мі-17, але, розчувши крізь стугін двигунів і шум лопатей «босе…», стрепенувся.

— Що?

— Бачу дим над Паїтіті, — напружено повторив Віктор Шако. На північному сході, просто за курсом Мі-17, в небо здіймалися клуби густого смолянистого диму.

— Що за?.. — Джейсон, двоє стрільців і четверо хлопців Амаро Кіспе тулилися купи на ділянці вільного простору не більше ніж три квадратні метри, що лишилася після того, як вертоліт завантажили продуктами. Сивочолий скочив на ноги та протиснувся до кабіни. Гордон Лі Купер і Джим Ломбарді з тривогою зиркали на боса.

— Хтось розпалив чимале вогнище на терасі, — ще раз сказав Віктор. Твердиню поки не було видно, проте він не сумнівався: диміло звідтіля, де вона розташовувалася. — Хтось… не знаю…

— He’s god damn motherfucking stupid piece of shit[153], — прогарчав Джейсон, після чого додав: — And he’s already dead, whoever he is[154].

Вертоліт наближався. Проступило громаддя Паїтіті, поки що невиразно, нагадуючи обліплену зеленню гору. Невдовзі стало видно центральну піраміду.

— Босе, — покликав Віктор. Джейсон, який стояв за його спиною, вчепившися збілілими пальцями за спинку пілотського крісла, нічого не відповів. Пілот правив далі: — Я от що думаю: може, це не через недогляд, може… в них там щось сталося.

Гордон Лі та Джим закивали головами. Гнів умить щез із очей Джейсона, змінившись настороженістю.

— Знижуйся. Спускайся, швидше! — загарячкував він. — Пірнай у сельву!

Задерши ніс гелікоптера, Віктор погасив горизонтальну швидкість і пішов на зниження, уважно стежачи за тим, щоб не загнати ротор у режим кільцевих вихорів[155] і не втратити керування. Нерівна непроглядна поверхня джунглів швидко насувалась. Він спинив Мі-17 тільки тоді, коли лопаті почали збивати листя й гілки з найвищих дерев.

— Що далі, Джейсоне?

Х’юз-Коулман зазирнув до вантажного відсіку.

— Зброю напоготів! Здається, в нас гості, — повернувся назад до пілота: — Підкрадись якомога ближче до Твердині, а тоді на повній швидкості прошмигни з північного боку, щоб я обдивився терасу.

— Ми зараз заважкі для трюків вищого пілотажу.

У череві гелікоптера лежало більше як три тонни продовольства.

— Вікторе!

— О’кей, о’кей, зроблю все, що можу.

Мі-17 піднявся та помчав до Паїтіті. Під потужним потоком п’ятилопатевого гвинта сельва розходилася хвилями. Часом гілки шкреблися по днищу.

— Подай M16, — наказав Джейсон. Род Холмґрен передав босові штурмову гвинтівку. Х’юз-Коулман замотав головою. — З гранатометом.

Довготелесий нахилився та витяг із-під відкидної лави спеціальну гвинтівку із вбудованим підствольним гранатометом M203. Джейсон прийняв зброю, відсунув дверцята й став ліворуч від отвору.

На підході до Твердині Віктор Шако знизив машину так, що стрільці Джейсона побачили крізь бокові ілюмінатори джунглі. Зустрінься на шляху міцніше дерево — і їхній політ буде останнім. Дивлячись на мавп, що драпали, задерши хвости, вони лише сподівалися, що Віктор знає, що робить. За сотню метрів до південно-західного кута споруди пілот витиснув повний газ, але різко набрати висоту не вдалося. Мі-17 розганявся, наче вагітна корова під гірку. Злетівши на вісімдесят метрів над землею, вертоліт посунув уперед. Перед самою Твердинею Мі-17 пришвидшився до 145 км/год (далеко не гранична швидкість для машин цього класу), проте більшого Шако з Купером витиснути не могли.

Джейсон заклав гвинтівку під руку, вперся ногою та, притримуючись плечем, щоб не випасти, визирнув крізь вхідний отвір. Віктор вів гелікоптер уздовж північного боку Паїтіті, на кілька метрів вище від горішньої тераси.

Найперше Джейсон помітив тіла. Руйнувань у західній частині не було, зате на терасі в найрізноманітніших позах валялись індіанці. «Мертві?» — звів брови Х’юз-Коулман. Він шукав очима Амаро Кіспе, проте бачив самих мачігуенга.

Вертоліт промайнув повз піраміду. Джейсон аж рота роззявив, коли на очі втрапила нерівна чорна підпалина праворуч від лінії сходів. «Що це? По ній стріляли? Хтось намагався її підір…» Потік думок перервав дзвінкий вигук Гордона Лі, другого пілота.

— Там Роджер!

Сивочолий скрутив голову в напрямку руху. Під ногами проплила вщент поруйнована їдальня та потрощені столи. У середньому баракові щось горіло, полум’я вже пробивалося крізь дах. У східній частині тераси з’явилася кров. Багато крові. «Принаймні один із людей Кіспе — мертвяк», — вирішив Джейсон, оцінивши розміри трав’яної латки під тілом, що змінила колір із насичено-смарагдового на тьмяно-багряний. А потім він угледів Роджера Зорна. Наполовину голий здоровань стояв неподалік від входу до підземелля та дивився на вертоліт. Він не махав, що занепокоїло сивочолого більше, ніж усе побачене до цього. Зорн поводився так, ніби не розумів, що з ним і де він.

Неподалік від Зорна, розкинувшись зірочкою, лежав Левко. З галереї на поверхню навкарачки виповзав один із науковців, здається, Метт Подольськи. Джейсон не зауважив нікого, кого можна було б ідентифікувати як ворога.

«Що ж це за хрінь така?»

Чоловік відступив на крок від отвору та гукнув у кабіну:

— Вікторе, чуєш мене?

— Так, босе!

— Розвертайся! Ми приземляємось. Саджай «Стегно»[156] навпроти піраміди.

— Буде зроблено.

Мі-17, знову збавляючи горизонтальну швидкість, розвернувся та підлетів до центру тераси. Віктор вирівняв гелікоптер паралельно до лицьової грані піраміди й став його садити в захищену з трьох боків нішу.

— Ви четверо заляжете коло вертольота, — стуленими вказівним і середнім пальцями Джейсон тицьнув у перуанців, — хай двоє залізуть на менші піраміди. Нікого не підпускати до машини. Ви мене, на хер, зрозуміли? НІКОГО, — охоронці закивали головами та похапали автомати Калашникова. — Лу й Роде, йдете зі мною.

Гелікоптер м’яко торкнувся землі, ледь не причавивши колесом мертвого індіанця, що зірвався вчора