Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

соромно, що я так нецiкаво, неоригiнально придумав.

Не буду, звичайно, чекати нi хвилиночки. Дiйду до каплицi i одразу назад.

Я минув свинарник, перелiз через погрiбню i, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок.

Он уже в кiнцi саду вимальовується на тлi неба Горбушина каплиця.

I враз… Враз холоднi слизькi мурашки потягли мою душу по спинi униз, у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила i пiшла в землю. Я зацiпенiв без душi, порожнiй, як бубон. Нiчого в менi не було, нiчогiсiнько. Крiм жаху.

Бiля Горбушиного склепу стояв… бiлий привид. Бiлий привид без голови. Стояв, гнiвно розмахуючи руками. А зi склепу чувся приглушений стогiн. Я трусонув головою. Привид не щез. Я протер очi рукою.

Привид був на мiсцi. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого пiдступного вбивцi i мстиво сварився кулаком.

Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, i це менi мариться). Боляче. Нi, не сплю.

Привид стояв, трагiчно розмахуючи руками. Бiлий. Без голови. Я бачив його дуже чiтко на чорному тлi каплицi. I оте темне бiля шиї — то ж, мабуть, плями кровi.

Раптом здалося, що вiн наближається до мене, А я не мiг зрушити з мiсця вiд страху. Минула секунда, двi, три… Нi, не наближається. Ходить бiля каплицi й свариться кулаками. А крiзь шум вiтру явно чути з-пiд землi стогiн i плач сотника Горбушi.

Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руцi.

Знiмай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!

Знiмай, ну!

Це ж…

Я пiднiс апарат до ока, навiв на привид i клацнув. Ну, зараз щезне. Але привид не щезав.

Це суперечило всiм моїм знанням про привиди. I тут менi стало зовсiм моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликiв. А очима прикипiв до привида, не зводячи з нього погляду. Я не мiг повернутися до нього спиною. Менi здавалося, що тодi вiн кинеться на мене ззаду i схопить руками за горло. Це закон. До привидiв не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.

Тiльки стукнувшись задом об вулик i почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одiрвав погляд вiд привида, щоб нагледiти шлях до втечi. Так само задкуючи, i я перелiз навпомацки через погрiбню.

I вже як зайшов за свинарник, лише тодi, востаннє кинувши погляд на привид, повернувся i дав драчки.

Загорожу я перескочив з ходу, навiть не зачепивши верхньоi ворини. Такому стрибковi мiг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.

Я бiг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. I часом менi здавалося, що позаду в темрявi щось бiлiє. Тодi я вмикав надзвукову швидкiсть, бо навiть вiтер уже у вухах не свистiв.

Я не пiшов, звiсно, спати в хату, але й надворi лишатись побоявся. Залiз у сарай, де стояла наша корова Контрибуцiя, i зарився там з головою в сiно. Менi треба було, щоб поряд була жива душа, хай навiть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зiтхання. Пiд це зiтхання я й заснув нарештi.

Роздiл VI

Iду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мiй трiумф

I дивно, незважаючи на такi страшнi переживання, менi нiчого-нiчогiсiнько не снилося в ту нiч, i я спав як убитий. Тiльки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, i мати доїла Контрибуцiю. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене i не здивувалася. I не лаяла. Тiльки спитала насмiшкувато:

— Ну, як риба? Щось не бачу.

Дiд таки повiрив моїй брехнi про нiчну рибалку з Бардадимом, а той увечерi так i не приходив.

— Та… — махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, i, вибравшися з сiна, боком, ховаючи пiд сорочкою апарат, вишмигнув повз матiр iз сарая.

До Бардадима! Негайно! Поки вiн не прийшов. Бо подумає, що я таки насправдi вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апаратi доказ. Ой, тiльки б вийшло щось на плiвцi. Тiльки б вийшло.

У головi в мене все крутилося, стрибало й переверталося…

Бардадим, пирхаючи, умивався на подвiр'ї бiля криницi.

Я важко зiтхнув i рiшуче пiдiйшов до нього.

— Гришо!

Вiн пiдвiв на мене мокре обличчя.

Я простягнув йому апарат.

— Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! — Я пiдставив йому свою пику i замружився, чекаючи удару. Але удару не було.

— Для чого брав? — пробасив Бардадим.

— Привида вночi знiмав… На Горбушинiй могилi.

— Зняв?

— Зняв.

— Бре!

— О! — черконув я себе долонею по шиї.