Читати книгу - "Мотря"

От тепер і нам пристало,

Як Ірода вже не стало,

Потанцюймо ж, молодичко,

Чорні брови, біле личко.

На те вона:

Гляди тільки, сучий діду,

Щоб не ввели танці в лихо,

Забрались би у тісний кут

Да хліб собі їли б тихо.

Але дід на таку недіяльну роль не згоджується і тягне бабу під черешеньку:

Ой під вишнею, під черешнею,

Стояв старий з молодою,

Як із ягодою.

Це відома пісня, але бурсак так знамените вдає розмову діда з бабою, так гарно перескакує від старечого баритону до нестарого ще жіночого сопрано, що навіть гетьман всміхається і плеще в долоні. Він значучо дивиться на Мотрю.

Старий дід і молода баба, ніби заохочені похвалою, беруться запід боки і ну ж, у танець. Господи, як вони танцюють! Вихиляються, прискакують і відскакують від себе, вона піт утирає рукою, а він оселедця закладає за вухо, прямо — розкіш!

— Ось до чого мої бурсаки спосібні, — каже гетьман. — Тут вони мистці, не в правилах риторики й піїтики.

— Бо тут життя, а з тої цілої середньовічної схоластики пліснею тхне.

— Скажи це, Андрію, авторам «Свободи вожделінной натурі людской» і «Мудрості предвічной».

— А все ж таки треба колись сказати, бо шкода талановитих хлопців у тій відірваній від реального життя атмосфері умово вбивати.

— Життя не вб'єш. Не бійсь, знайде воно собі щілинку, щоб добутися з схоластичного гробу, як тут. Цей вертеп — це одна сатира, бурлескний образ України. Талановита отся бурсацька голота, їй-Богу, талановита.

— А підівчаться та й у Москву потягнуть чужого хліба шукати.

— Бо нашому братові свій хліб проїдається скоро, а до того там, бачиш, незалежна держава, двір, цар, туди наших, як нетлі до світла, тягне. Але дивімся на вертеп.

На сцену вийшов салдат. Хвалився, кілько то він хохлушок розкохав і кілько хохлів послав чортові в зуби, признавався, що понад усі житейські блага любить горівку й жарене порося. За кожним словом кляв і спльовував крізь зуби. Нахвалившись, добув із штанів пляшину і пив-пив, поки не повалився. Лежить, надбігає кабан і штовхає його: «рох-рох-рох». Рот йому лиже.

Сценка видимо подобається аудиторії, бо плещуть у долоні.

Виходить циган. Дивиться на салдата і каже:

— Також не мав Господь що робити та й сотворив ось яку цяцю, тю! — Бере салдата за ноги і тягне зі сцени. А за хвилину в'їжджає на салдатовій кобилі.

Криця не лошиця, кремень не кобила,

Як біжить, то дріжить, як впаде, то лежить.

Кобила паде і він з нею:

Пху, побила б тебе лихая година,

Пре-пре-прекаторжного батька скотина!

Щоб тобі ні стригло, ні брило,

Щоб тебе на світі не було,

Один в роті зуб держався,

Да й той тепер у снігу зістався.

Шукає, — нема. Хоче продати кобилу, та ніхто не купує. Б'є її пліткою:

— До шатра, до шатра, до шатра! — Кобила підводиться й вибігає.

Все те так справно, смішно й живо, що глядачі забувають про ляльки і їм здається, немов перед ними справжні звірята й люди.

Циган, як звичайно, голодний. Але не нарікає, лиш жартує на ту тему з сином і жінкою.

Жінка, (питається його):

Чом, цигане, не ореш?

А він:

Бо не маю плужка,

Тільки в мене пояс є,

За поясом пужка.

Чом, циганко, не прядеш?

Бо не вмію прясти;

Циганка:

Із-за гаю виглядаю,

Щоб сорочку вкрасти.

Циган:

Ходім, стара,

До шатра,

Фун-фун-фунфора,

Проживем без хати.

Танцюючи виходять. Входить шляхтич:

Шляхтич:

А цо, панове?

Я із дзяда, із прадзяда

Уродзони єстем шляхціц.

Билем ве Львове,

Билем в Кракове,

Билем в Кійове,

А тераз єстем

У ясновельможного пана

Гетмана,

Ктурему до нуг падам,

Жиче здровя і на многая літа!

Танцює з панею краков'яка, а йому за спиною танцює його служка. Знамените вдає кожний рух свого пана, аж нараз спотикаються. Шляхтич: (падає й кричить):

А пуйдзь до дябла, лайдаку, я це батогем забіє!

Паня зацитькує його, радить втікати, бо козак йде:

Шляхтич:

Цо ти, едукована кобіто, мувіш?

Як Бога кохам,

Я сам тшидзесцє козакуф забіє.

А між тим за сценою чути спів «Та не буде лучше. Та не буде краще, Як у нас на Україні…»

Шляхтич зривається і втікає. Входить на сцену козак-запорожець. Він високий, широкоплечий, в червоних, як море, широких, шараварах і в синім жупані.

Запорожець: Ах, панове, яка сила в мене була за молодих літ, тепер не те. Де-де-де-де!

Коли траплялось кому у степах бувати,

То той може прізвище моє угадати.

А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката,

Так зовуть, як набіжить на якого свата.

Жид з біди за рідного батька почитає,

Милостивим добродієм ляхва називає.

А ти як хоч назови, на все позволяю,

Аби лиш не назвав крамарем, — за те то полаю.

— Бачиш, Андрію, і тут політична ілюзія.

— Ціла поява запорожця, на мій погляд, дядьку, носить політичний характер.

— По зовнішньому вигляді видно, що симпатії шкільної молоді по його боці.

— Але тільки зверху. Зі слів і вчинків щось друге виходить.

— Що саме?

— А ось те сумовите «колись». Колись запорожець силу мав. Тепер він останки тієї сили розтрачує на марну лайку та на бійку з ким попало, направо й наліво, зі шляхтою, з жидами, навіть з уніатськими попами. Ось, бачите, як він їх лає і вбиває, замість вести планову боротьбу на ширшу, загальну справу.

Правда, як кінь в степній волі,

То так козак не без долі,

Куди хоче, туди скаче,

За козаком ніхто не заплаче.

— Твоя правда, Андрію, «куди хоче, туди скаче» — краще не можна схарактеризувати нинішнього запорозького завзяття.

Мотря слухала розмови гетьмана з Войнаровським і сумними очима дивилася на гарну постать запорожця і на пусті