Читати книгу - "Метаморфози"

насміхаючись, ще й до жорстоких учинків

715 Горді слова додає, відбираючи рештки надії.

716 Далі не мав уже сили терпіти тривалої муки

717 Іфіс і перед дверми ось таке наостанку промовив:

718 «Ти таки перемогла! Від сьогодні вже, Анаксарето,

719 Не потурбую тебе! Можеш радісно тріумфувати,

720 Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана.

721 Ти взяла верх! Я — помру. Невблаганна душе, веселися!

722 Може, хоч тим догоджу тобі; змушена будеш, нарешті,

723 Визнати користь для себе якусь і в моєму коханні.

724 Та пам'ятай: не раніш од любові до тебе звільнюся,

725 Ніж од життя; дві зорі має згаснути в небі для мене,

726 Тільки не чутка тебе сповістить, що мене вже немає:

727 Сам, щоб не мала ти сумнівів, тут, на твоєму порозі.

728 Тілом холодним насичувать буду твій зір, безсердечна.

729 Ви ж, о всевишні, якщо на людську споглядаєте долю,—

730 Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати

731 Годі), подбайте, молю, щоб жила хоча згадка про мене:

732 Скільки життя відняли мені, стільки ж і згадці додайте!»

733 Мовивши, зводить заплакані очі на двері, де стільки

734 Вішав намарно вінків, дотягнувсь до одвірка руками

735 І, прикріпивши до нього мотузку, ще гірко всміхнувся;

736 «Може, такий тебе втішить вінок, о безбожнице вперта?»

737 З тим і влізає в петлю, все ж обличчям — до Анаксарети.

738 Мить — і повисло, позбавлене подиху, Іфіса тіло.

739 Поки в судомі ще бивсь, під ударами ніг наче й двері

740 Сумно стогнали — гули, а тоді, розчахнувшись, явили

741 Вчинок жахливий, і слуги, скричавши, зняли нещасливця

742 І віднесли його неньці, бо батько впокоївсь раніше.

743 Горне вона до грудей, приголублює тіло холодне

744 Сина й, сказавши, що кажуть над дітьми батьки нещасливі

745 Й що матерям-жалібницям належить чинити, вчинивши,—

746 Вже через місто веде многослізний похід похоронний,

747 Тіло на ношах мертвотно бліде до вогню проводжає.

748 Саме при вулиці тій, куди люд прямував за покійним,

749 Анаксарета жила. Голосіння, розпачливі зойки

750 Дівчина вчула, — над нею вже бог закружляв тоді, месник.

751 От вона й каже, зворушена: «Гляну, кого там хоронять».

752 І на піддашшя, де вікна відчинені навстіж, виходить.

753 Не надивилась, однак: щойно Іфіса вздріла на ношах,—

754 Очі заскліли, із тіла поблідлого все до останку

755 Вийшло тепло життьове. Намагалась на крок відступити,—

756 Не піднімалась нога. Відвернутись хотіла, та шия

757 Не поверталась ніяк. Поступово все тіло дівоче

758 Переміняється в те, з чого й серце було в неї,— в камінь.

759 Думаєш, вигадка це? Саламін береже й до сьогодні

760 Статую діви. Венера Задивлена має там нині

761 Храм свій. Про це пам'ятаючи, не відмовляйся, благаю,

762 Заміж за того піти, хто давно покохав тебе, німфо.

763 Хай за цю ласку мороз не приб'є тобі зав'язі яблунь,

764 Хай не осиплеться цвіт у саду під поривами вітру!»

765 Бог, розповівши таке, перевтілився знову: з бабусі

766 Став красунем-юнаком. І, відкинувши все, що властиве

767 Жінці старій, заяснів перед нею, ставний і вродливий.

768 Так от і сонце, прорвавши нараз непроглядну заслону

769 Хмар дощових, променисто заблисне на чистому небі.

770 Силою брати хотів, але не знадобилася сила:

771 Вродою взяв — зачарована німфа й собі закохалась.

772 Потім в Авсонському краї, не маючи прав на те, владу

773 Збройний Амулій посів. Повернули цідібране берло

774 Старцю Нумітору внуки його. Було свято Палілій —

775 Місто заклали тоді. Та сабінські старійшини й Тацій

776 Меч підняли. Їм відкривши в укріплення доступ, Тарпея,

777 Зрадниця, смерть під горою щитів прийняла по заслузі.

778 Курів сини опісля, як то роблять вовки мовчазливі,

779 Нишком — ні пари з губи — серед ночі до римлян підкрались,

780 Аж до воріт підійшли, що на засуви всі їх засунув

781 Сам Іліад. Та Сатурнія все ж тайкома відчинила

782 Навстіж одні з тих воріт, і завіси їх не зарипіли.

783 Тільки по дереву бруси ковзнули — й Венера почула,

784 Мала засунути їх, та не годні й боги перетяти

785 Задуму інших богів. Побіч Януса, де прохолодні

786 Води несе джерело, поселялись авсонські наяди.

787 От і звернулась богиня до них, і вони відгукнулись,

788 Бо справедливе прохання було, — воєдино зібрали

789 Води свого джерела. Та крізь Януса браму широку

790 Можна було ще пройти: на заваді не стала ще хвиля.

791 Ось під туге джерело вони сірку кладуть зеленаву

792 І полум'яну смолу в порожнистих запалюють жилах.

793 Збуджена силою цих речовин пробивається пара

794 В глиб джерела; ви змагалися щойно з морозом альпійським,

795 Води дзвінкі, а тепер — не уступите навіть вогневі!

796 Збризкані полум'янистим дощем, запалали одвірки.

797 Тож надарма крізь відчинену браму прорватись хотіли

798 Грізні сабіни: вогонь нею плив. А тим часом за зброю

799 Марсовий воїн вхопивсь. Проти ворога вивів загони

800 Ромул — і вкрилась тілами сабінів земля наша римська,

801 Вкрилась тілами й своїх. І змішав тоді меч нечестивий

802 Тестя завзятого кров із гарячою крівцею зятя.

803 Миром війну зупинили, проте; не