Читати книгу - "Син"

На щастя для нього, більшість дробинок утрапила у двері сараю. Та він усе одно мене виказав.

Я чекав, що Еллен прийде навідати мене, однак вона так і не з’явилася. Коли я заговорив про неї із шерифом, він лишень головою похитав.

— Синку, я ніяк не збагну, чому ти саме її обрав для задоволення своїх потреб. Гіршого варіанта просто бути не могло.

Я промовчав.

— Ти що, напідпитку був?

— Іноді…

— Певно, ті індіанці тобі геть усі клепки з голови повибивали. А я так сподівався, що з тебе вийде щось путнє…

— Як гадаєте, мене судитимуть за законом?

— Якщо так, то це буде найкоротше судове засідання в історії людства.

Розділ 38

Джинні Мак-Каллоу

Вона сиділа на дивані, спостерігаючи за своїми дітьми. Сьюзен пхала до рота все, що тільки бачила: краєчок свого покривала, товстенькі пальчики свого старшого братика Томаса, неначе хотіла його з’їсти. А той був страшенно зайнятий: знову й знову намагався побудувати вежу з кубиків. Сонячні промені лагідно торкалися його комбінезончика, кумедного чубчика й червоної хусточки, зав’язаної на потилиці. Джинні спостерігала за його спробами звести вежу (скільки їх було — двадцять? п’ятдесят? сто?), допоки її не зморила дрімота. Трохи згодом вона, прокинувшись, побачила звичну вже картину: Томас збирав кубики докупи; Сьюзен міцно спала. Життя до народження дітей здавалося молодій жінці чимось на кшталт напівзабутого сновидіння. Вона вже відвикла користуватися своїми мізками; таке життя було не краще за коров’яче: їж-пий, давай молоко та пережовуй нескінченну «жуйку» нудних, одноманітних днів.

Остаточно прокинувшись, Джинні відчула, що їй не просто нудно. У ній наростав шалений потяг щось робити, а не просто сидіти, мов пеньок, на місці. Тож вона, уставши з дивана, стала ходити туди-сюди кімнатою. Кинула швидкий погляд на дітей — усе гаразд. Відтак вийшла за скляні двері на заднє подвір’я, щоб пройтися вздовж високого дерев’яного паркану. Трава тут росла висока; під деревами все було вкрите росою — хоч набирай у жменю та пий.

Повернувшись до патіо, Джинні далі спостерігала за дітьми крізь тонку скляну перегородку. Звісно, вона любила їх. Однак іноді (їй навіть не хотілося казати цього вголос) її переслідувала думка: що б вона відчула, якби Томас і Сьюзен просто припинили існувати?

«У тебе з головою щось негаразд, — подумки докоряла вона собі. — Точно негаразд!»

Із Генком усе це обговорювати було безнадійно: він просто не міг збагнути, до чого хилить його дружина; казати ж прямо вона не могла, і тому звертала розмову на іншу тему. Її чоловік проводив наодинці з дітьми хвилин п’ятнадцять-двадцять на день, щиро вважаючи, що наглядає за ними весь вечір. Тільки наглядати за дітьми й перебувати з ними в одному будинку — не одне й те саме. Джинні одного разу, не втримавшись, зробила певні підрахунки. І виявила, що проводить із Томасом і Сьюзен протягом одного дня стільки само часу, скільки Генк — протягом усього місяця.

Депресія стала оволодівати нею відтоді, як народився їхній первісток, Томас. Коли лікар під час чергової консультації (вона тоді вже шість місяців як виношувала Сьюзен) сказав, що для неї найкращим рішенням буде проводити якомога більше часу вдома, — їй стало геть кепсько. Це було схоже на ті часи, коли помер її батько, і вона залишилася сам на сам зі своїм горем у порожньому будинку. Але тепер — усе зовсім не так: вона має чоловіка й двох здорових, гарненьких діточок. Та чомусь її не полишає те саме питання, що й тоді: навіщо взагалі вона існує на цьому світі?

Бути вагітною — це ж так природно, так прекрасно! От тільки Джинні відчувала дещо таке, про що не наважувалася сказати нікому, адже боялася, що її назавжди запроторять до божевільні: вона була зовсім не в захваті від того, що інша істота живиться її кров’ю. Після найпершого візиту до гінеколога їй стало кепсько, а далі — у ній наростало таке відчуття, ніби всередині її тіла оселився якийсь зловісний дух. І вона вже не була собою, не володіла своїм тілом. Її захопили в полон, змусивши відчути себе маленькою та безпорадною, — такою безпорадною, що вона раніше й не уявляла, що так може бути. А найгірше те, що цими думками з іншими людьми не поділишся… Утім, вона таки змогла це пережити.

Джинні не полишало відчуття, що її пошили в дурні. Тіло, що існувало, як вона думала, лише для того, щоб приносити їй задоволення, зрадило її. У ній дедалі зростали лють і заздрість до Генка, який зробив дитину, проте, на відміну від неї, не поплатився за це власною свободою. Вона ніколи не забуде, як він, сидячи біля її лікарняного ліжка, лагідно шепотів: «Дихай… просто дихай». А вона тоді почувалася так, ніби перебувала на борту літака, що падав, або ж на кораблі, який тонув. Словом, жінка не тямила себе від переляку — неначе перед загибеллю. І Генкове дихай допомагало їй не більше, ніж мертвому кадило. Вона й надалі гнівалася на нього за те, що він тоді так переконливо давав їй поради, геть не тямлячи, як почуваються жінки в її становищі.

Так, вона свого часу вчинила нерозважливо. Утім нині думати про це вже не було жодного сенсу… Її діти, як було добре видно крізь віконне скло, і далі займалися своїми нехитрими справами. Вона постояла в патіо ще кілька секунд (а що було б, якби зараз до них зайшов хтось із сусідів, або няня спустилася сюди сходами, або ж Генк повернувся додому?), а тоді — знову зайшла до будинку. Викликавши няню за допомогою внутрішнього телефону, Джинні попрохала її спакувати речі Сьюзен. Адже Томас був досить дорослим хлопчиком, щоб залишити його на якийсь час на няню; а Сьюзен поїде разом із нею до офісу. Так, вона досі навідувала своє старе життя — раз чи двічі на тиждень.

«Ти наче граєшся в дитячі ігри», — промайнула думка.

Поклавши доньку на переднє сидіння «кадилака», вона вже відчула полегшення, а надто коли виїхала за ворота. Сьюзен заплакала, і Джинні, вклавши її собі на коліна, рушила далі. За двадцять хвилин вони вже дісталися будівлі, де був розташований офіс. Після досить довгого підіймання ліфтом молода мама передала Сьюзен секретаркам, які були просто в захваті від цього. Напевно, вони обожнювали дітей. А може, просто були раді будь-якому приводу відволіктися від роботи. Та Джинні було байдуже, чому саме