Читати книгу - "Королева пустелі"

свій сильний супротив, незважаючи на те, що сам був євреєм, заявляючи, що сіонізм — «зловмисне політичне переконання, невластиве жодному патріотичному жителю Об’єднаного королівства». Чи буде цей вчинок, запитував він, лояльним щодо Палестини? І як це відобразиться на правах євреїв, які живуть в інших країнах? На Заході багато єврейських лідерів були переконані у тому, що запропонувати євреям Палестину було б ведмежою послугою для єврейської спільноти в цілому; навіть більше, євреї, які на той час уже жили в Палестині, передчували й побоювалися неприємностей, які на них от-от мав обрушити сіонізм. На захист своїх доказів Монтегю зачитав у міністерстві чітко аргументованого листа від Ґертруди, переконливі слова якої призвели до перефразування документа. Її обурювало, що сіоністи та політичні діячі Конференції говорили про Палестину так, ніби в ній не живуть люди; тим паче Ґертруда бачила, що араби з євреями не можуть мирно жити пліч-о-пліч. Ще в січні 1918 року вона написала Клейтону:

«Нам завжди здавалося, що віддати євреям Палестину було чимось неможливим. Я не вірю в те, що це можна здійснити — особисто я навіть не хочу, щоб це сталося, і кажу про це за кожної слушної нагоди... щоб задовольнити євреїв, доведеться переступити через усі ймовірні політичні міркування, включно з бажанням переважної більшості населення.».

Це вже був не перший випадок, коли сіоністська мрія про батьківщину не брала до уваги людей, які вже жили на певній території. Перший сіоністський конгрес 1897 року представив план купівлі Уганди як дому для євреїв. Відтоді пройшло тридцять років — і що сталося б з правами спільноти, яка вже населяла Палестину? Там жило п’ятсот тисяч арабів, тобто чотири п’ятих від усього населення. Як же мав здійснюватися захист населення, прописаний у декларації, якби країна стала батьківщиною євреїв?

Половина всіх євреїв жила в принизливих злиднях на території, яку називали смугою осілості, теперішня Білорусія, Україна та східна частина Польщі. Влітку там була задушлива спека, а взимку — лютий холод, і надзвичайно убогий ґрунт у будь-яку пору року. Російський уряд не забезпечував охороною своїх сім мільйонів єврейських мешканців, які неодноразово потерпали від погромів і кривавих боєнь під час анти-єврейських заворушень. Деякі з євреїв піднімали повстання, як, наприклад, Троцький, а сотні тисяч з них поїхали шукати нового життя в Америці та Західній Європі. Станом на початок війни в Америці проживало три мільйони євреїв, а в Британії — триста тисяч, і більшість з них були біженцями.

Націоналістичні ідеї, які набирали популярності під час війни у Франції, Німеччині та Австрії звели до всезагальних підозр у винуватості меншин, і особливо це стосувалося єврейських меншин. Водночас посилювалося бажання євреїв отримати власну державу. У Британії головним сіоністом був Хаїм Вейцман, викладач біохімії в Манчестерському університеті, надзвичайно приваблива особа. Для нього Палестина, останнє єврейське королівство, яке було знищене римлянами, було єдиним місцем, придатним для єврейської батьківщини. Він хотів отримати територію, на якій єврей міг бути «стовідсотковим», а не асимільованим євреєм, який вимушений приписувати собі іншу національність. Таких євреїв він зневажав — і серед них були такі відомі постаті, як лорд Ротшильд та Едвін Монтегю. Ще до початку війни Вейцман опитав близько двох тисяч людей, намагаючись схилити їх на свій бік. Йому вдалося завоювати прихильність лорда Роберта Сесіла, який допоміг переконати Балфура. Сіоністська мрія зачепила почуття працівників міністерства закордонних справ, переконаних, що у світі має знайтися батьківщина для «найобдарованішої раси, яку не бачило людство з часів греків п’ятого століття». Вейцман також прихилив на свою користь Марка Сайкса, Ллойда Джорджа та Черчилля; симпатію останнього він завоював ще під час його перших виборів, коли політик отримав підтримку від головної єврейської спільноти Манчестера.

На початку війни, коли Балфур займав посаду першого лорда адміралтейства, а Ллойд Джордж був міністром боєприпасів, Вейцманові вдалося зробили так, що всі вони опинилися перед ним у боргу. Коли Британія опинилася в безвихідній ситуації — браку вибухівки — Вейцман винайшов спосіб виготовлення ацетону, який був її невід’ємною складовою. Він презентував свій винахід британському уряду, не взявши натомість ані копійчини: єдине, про що він попросив, так це про підтримку Британії в справі сіоністів, і про цю обіцянку забути було неможливо.

Єврейський легіон, добровольці в складі королівського фузилерного полку, відважно боролися під керівництвом Алленбі у його наступі на Дамаск. Коли він створив там свою адміністрацію, усі офіційні постанови видавали як єврейською, так і арабською мовами. Через декілька місяців сіоністи купили в Єрусалимі маєток і Вейцман заклав перший камінь у фундамент Єврейського університету. Коли головний британський сіоніст приїхав на Паризьку мирну конференцію, він виступив з гучною промовою й підтримав британців у їхньому оскарженні палестинського мандату. Воно й не дивно, що після їхнього з Фейсалом знайомства, обоє виявили, що притримувались однакових переконань: жоден з них не хотів опинитися під французьким мандатом. Фейсал дещо презирливо ставився до палестинців, яких вважав сумнівними арабами, до того ж був сильно завантажений власними проблемами, тож вони з Вейцманом якось туманно дійшли згоди, що «земля велика, і її вистачить для всіх». Фейсал передбачав вигідне майбутнє для палестинських арабів у випадку партнерства з єврейськими іммігрантами, які б приносили на їхню пустельну землю свою західну освіту та енергію. 3 січня 1919 року вони підписали угоду про схвалення єврейської імміграції в обмін на підтримку сіоністами незалежної арабської держави.

Після Конференції Америка направила комісію, яка складалася буквально з кількох осіб, дослідити питання майбутнього Палестини та провести опитування населення в Сирії. Двоє людей, які супроводжували цю комісію, дізналися, що, як і казала Ґертруда, палестинські араби були категорично проти сіоністської програми: вони радили забути про поняття єврейської батьківщини. Ґертруда чудово усвідомлювала, що до цього часу араби в Палестині не розглядали себе нацією. «В одному Палестина мала б бути вдячна балфурській декларації: країна знайшла себе завдяки протистоянню. Національна самосвідомість зросла шаленими темпами... Гостра жага до освіти, яка проявлялася по всій території, була викликана заздрісним бажанням бути з євреями на одному рівні».

Ніхто не звертав уваги на те, що там з’ясували члени комісії; як і не було можливості проглянути їхній звіт, оскільки його так і не опублікували.

Неприємним було, що в той час, коли Вейцман намагався завоювати прихильність на конференції, палестинців там навіть не було. Замість того, уперше в житті, в Єрусалимі вони розпалили повстання проти пропозиції заселити євреїв до Палестини. Вони надіслали Балфуру цілу гору листів і петицій, однак жоден до нього так і не дійшов, оскільки всю ту