Читати книгу - "Королева пустелі"

199
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 129 130 131 ... 162
Перейти на сторінку:
кореспонденцію знищив особистий секретар Балфура. Правда полягала в тому, що ніхто не хотів займатися цією проблемою. Серед тих, хто все ж замислювався про палестинське питання, існувала думка, що ця територія, кажучи словами лорда Курзона, «стане болісною скабкою в тілі того, хто відповідатиме за її мандат». І випала така «честь» верховному комісарові уряду її величності, серу Герберту Самуелю. На його інавгурацію Ґертруда написала неупереджений начерк про чвари між євреями та арабами: про сіоністську безтактність, вільно висловивши свої сподівання щодо майбутнього Палестини і про сильне обурення арабів стосовно економічної та фінансової влади, якою була наділена новостворена сіоністська комісія. За призначенням Британії, цей комітет на чолі з Вейцманом мав свою резиденцію в Єрусалимі, звідки вони передавали всі єврейські питання до місцевих представників британської влади. «Ревіння членів комісії, відповідальних за, скажімо, декларацію, яка постановляла, що Палестина має бути єврейською так само, як Америка — американською, продовжуватиме відлунювати від покірних записів верховного комісара й ефективно їх глушити», — прокоментувала Ґертруда.

У квітні 1919 року розчарований Фейсал залишив Францію і перед тим, як повертатися до Сирії, щоб подавити партизанську війну вздовж узбережжя, заїхав у Рим до Папи. У вересні Ллойд Джордж і Клемансо уклали тимчасовий договір. Британські війська в Сирії замінили французькі гарнізони. Арабські війська залишалися у східному регіоні під керівництвом Франції. Британський уряд запросив Фейсала до Лондона, щоб обговорити поточну ситуацію. Фейсал знову вирушив у дорогу й знову зазнав грубого ставлення до себе в Марселі та був змушений об’їжджати Париж. У Булоні та Дуврі його шанобливо зустрічали британський адмірал з почесним караулом, а на вокзалі в Лондоні — представники міністерства закордонних справ. Фейсала повідомили про нещодавню угоду прем’єр-міністрів і запевнили, що вона укладена виключно на тимчасовій основі.

Повернувшись до Сирії, Фейсал дізнався, що його батько Хуссейн відмовився визнавати його перемовини. Також Хуссейн не схвалював і не приймав мирних умов, прописаних у Версальському договорі[47]. Коли Фейсал приїхав до Дамаска, його зустріли десять тисяч арабів, які вийшли протестувати проти майбутнього французького мандату. Услід за цим протестом арабський конгрес висунув вимогу повної арабської незалежності в Сирії. А тим часом у Месопотамії уздовж річки Євфрат арабські племена воювали з єдиними союзниками Фейсала, британцями. Ґертруда описала еміра десь приблизно в цей проміжок часу:

«Фейсал зі своїми високими ідеалами та справедливим уявленням арабського питання, яке він самотужки представляв і захищав, гостро реагував на співчуття чи політичний супротив, намагаючись втримати свої позиції перед завуальованою французькою ворожнечею й запальною безрозсудністю своїх прибічників; затюканий сім’єю, покинутий британським урядом... поряд з ним не було жодної людини, з боку якої він міг би відчути приязнь і неупереджене наставництво...».

Опинившись між двома вогнями, пріоритетами Заходу та екстремістами в Сирії, Фейсал зіткнувся з арабськими націоналістами, які вимагали прийняти корону Сирії. Щоб дати відповідь, йому знадобилося чимало часу. Емір зв’язався з лордом Алленбі в Каїрі і попросив порадити, як бути. Лорд відзначив, що якщо Фейсал пристане на цю пропозицію, то, можливо, вдасться уникнути повстання, якщо ж відмовиться, то цим самим може його розпалити. Щоб дочекатися цієї відповіді, Фейсалу знову ж таки довелося витримати чималу паузу, та й коли він її отримав, відповідь виявилася настільки ухильною та нечіткою, що емір дозволив собі погодитися на пост короля. Ні Великобританія, ні Франція не визнали тієї коронації: Британія не могла цього зробити, а Франція не хотіла. Ті, хто ставилися до Фейсала, як до самозванця, звинувачували його в переході на бік екстремістів.

У квітні 1920 року, під час конференції в Сан-Ремо, на Сирію офіційно наклали французький мандат.

Фейсала запросили приїхати, однак він уже втомився стрімголов мчати через увесь світ по кожному запиту Заходу, тільки щоб там йому ухильно сказали якихось два слова й відпустили. Так поступово Сирія дійшла до точки, коли конфлікт став неминучим.

Щойно конференція ухвалила французький мандат, Дамаск вибухнув невдоволенням. Фейсал опинився в безвихідному становищі. Сирійці називали його профранцузьким, французи — пробританським, а британці говорили, що він підтримує арабський екстремізм. Фейсал міг підкоритися Франції або ж відстоювати інтереси арабів. Ясна річ, він би вибрав другий варіант, от тільки все вже вирішили замість нього. Генерал Гуро приїхав до Дамаска як перший верховний комісар Франції, за іронією долі, це був той самий генерал, який нагороджував Фейсала орденом почесного легіону.

Повітря заповнив дух повстання. У Сирії на той час перебувало дев’яносто тисяч французьких військових, більше того, французи забрали всі найважливіші порти. Коли Фейсал надіслав до Верховного суду свій офіційний протест проти іноземної окупації та оскарження мандату, Гуро почав діяти. Він висунув Фейсалу такі вимоги: цілковите визнання мандату, надання французькій мові статусу державної, негайне зменшення чисельності сирійської армії, припинення мобілізації, можливість вільного пересування для військових залізничними шляхами, французьку окупацію Алеппо й покарання всіх арабів, які повстали проти мандату. Фейсал попросив сорок вісім годин на роздуми, але цих дві доби ще не минуло, як французи висунули ще одну серію ультиматумів. Тоді, 22 липня, арабські племінні жителі взяли закон у свої руки й напали на французький форпост. Наступного дня французи їх прогнали й рушили окуповувати Дамаск. «Фейсал не був на чолі арабського супротиву, — зауважила Ґертруда. — Більше того, цей рух розвивався всупереч його наказам... Генерал Гуро, не зволікаючи, виступив з декларацією, розпочинаючи зі слів: „Емір Фейсал, через якого ця країна опинилася на грані гибелі, закінчив своє правління”». Гуро надіслав наказ, згідно з яким Фейсал мав залишити Дамаск протягом двадцяти чотирьох годин.

Таким чином, першу спробу арабського самовизначення розчавив французький армійський чобіт. Фейсал зі своїм молодшим братом Заїдом тихо залишили Дамаск; загалом його правління в Сирії тривало менше п’яти місяців. З Дари, міста, де арабське повстання досягло найбільшого тріумфу, під британським покровительством він поїхав до Хайфи, потім до Єгипту і зрештою до Європи. Рональд Сторрс приїхав на платформу станції а в Аль-Кантарі, щоб бодай привітатися з Фейсалом, і побачив, як колишній король Сирії сидів на своїй валізі й чекав потяга. Сторрс зазначив, що «Його очі наповнили сльози, і він був ображений до глибини душі».

Ґертруда відреагувала на такий поворот із занепокоєнням та обуренням. «На мою думку, у світі не існує таких сильних слів, якими можна висловити моє відчуття нашої відповідальності за сирійську катастрофу. І неможливо побачити, більше того, я думаю, що навіть Франція не бачить, куди їх веде їхня політика...». Пізніше, під час їхньої з Фейсалом бесіди, король сказав, що розраховував на міцний союз між

1 ... 129 130 131 ... 162
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева пустелі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королева пустелі"