Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

— Нема хмелю, брате, — розчаровано сказав Берт.

Була п'ята година, і ті, що обривали хміль, скінчили роботу, щоб дати змогу поприводити все до ладу, бо в неділю ж не працюють. Цілу годину товклися ми без діла, чекаючи на замірювачів, аж у ноги зашпори позаходили від морозу, що почав братися, тільки сіло сонце. Поряд нас двоє жінок і півдесятка дітей набрали дев'ять бушелів. П'ять бушелів, заміряних у нашому коші, доводили, що ми справувалися також не зле, коли врахувати, що ті півдесятка дітей були віком від дев'яти до чотирнадцяти років.

Отже, п'ять бушелів! За три з половиною години ми вдвох заробили вісім з половиною пенсів, або сімнадцять центів. По чотири пенси й фартінгу на брата, трохи більше, ніж пенні за годину! Але з усієї суми ми змогли одержати тільки п'ять пенсів (щоправда, обліковець, не мавши дрібніших монет, дав нам шестипенсовик). Всі благання були марні. Байки про наші недогоди не зворушили його. Він голосно заявив, що ми дістали на пенні більше, ніж належиться, і пішов далі.

Припустімо на хвилину, що ми й справді були бідолашними нетягами. Тоді ось в якому опинялись ми становищі: надходила ніч, ми ще не вечеряли, навіть не обідали, і мали тільки шестипенсовик на двох. Я чувся досить голодним, щоб з'їсти на три шестипенсовики, так само й Берт. Справа ясна. Вдовольнивши свої шлунки на 16 2/3 відсотків, ми витратили б тих шість пенсів, і нас би ще гризла несить на 83 1/3 відсотки. Знов-таки, без пенні за душею ми мали б спати десь під тином, що не так уже й страшно, тільки от холод відібрав би в нас надто велику частину того, що ми з'їли. А завтра неділя, неробочий день, хоч наші пришелепуваті шлунки не перестали б з тої радості працювати. Отже, перед нами проблема: як поїсти тричі в неділю і двічі в понеділок (бо ми не одержимо авансу аж до понеділка ввечері). Ми знали, що тимчасові відділення робітних домів переповнені, а так само й те, що, пішовши жебрати до фермерів чи містян, ми дуже ймовірно потрапили б на два тижні до хурдиги. Що ж було діяти? Ми розпачливо подивились один на одного…

… Але нічого того не було. Ми щиро подякували богові, що ми не такі, як інші, особливо оті збирачі хмелю, і попростували шляхом на Мейдстоун, побрязкуючи в кишенях півкронами та флоринами, взятими ще з Лондона.

Розділ XV

МОРЯЦЬКА МАТИ

Хто б сподівався в серці Кенту здибати Моряцьку Матір? Але саме тут я й здибав її, на глухій вуличці в убогому кварталі Мейдстоуна. На вікні в неї не було об'яви про винайм, і мені довелося вмовляти її, поки вона нарешті зважилась пустити мене на ніч до своєї світлиці. Того ж дня ввечері я зійшов у напівпідвал, де кухня, і завів мову з господинею та її старим, Томасом Магріджем на ймення.

І в тій розмові всі тонкощі й викрути страхітливої озії, що зветься цивілізацією, розтанули, мов дим. Здавалось, я добувся крізь шкіру й плоть до самісінької душі цього дивовижного англійського племені, і подружжя Магріджів явило мені саму його сутність. Я знайшов там мандрівницький дух, що вабив синів Альбіону на край світу; знайшов неймовірну нерозсудливість, що заводила англійців у дріб'язкові чвари та безглузді війни, і ту сліпу настирливість і впертість, що привела їхню імперію до величі; і ще знайшов я там ту неосяжну, незрозумілу терплячість, що допомагала населенню метрополії витримувати без нарікань весь тягар довгих років виснажливої праці і слухняно посилати своїх найкращих синів на війну та колонізаційну службу в найглухіші закутки світу.

Томасу Магріджеві сімдесят один рік. Невисокий на зріст, він через це не потрапив до війська. Лишався вдома й працював. Найперші спогади в нього пов'язані з роботою. Окрім роботи, не знав він нічого, працював усе життя і в сімдесят один рік ще працює. Щоранку встає з півнями — і в поле, на поденщину, бо він зроду поденник. Місіс Магрідж сімдесят три роки. Від семи літ вона працювала в полі, виконуючи спершу хлоп'ячу, а тоді й чоловічу роботу. Вона й досі працює, ходить коло хати, пере, варить, пече, а оце ще й мені їжу готує і примушує мене червоніти, застилаючи мою постелю. За понад шість десятків років праці вони обоє не придбали нічого, і надалі, крім роботи, нічого теж не сподіваються. Та вони вдоволені. Ні на що краще вони не надіялись і нічого більш і не хотіли.

Живуть просто. Потреб у них обмаль — надвечір кухоль пива, що вони посьорбують у своїй напівпідвальній кухні, тижневик, над яким вони сліпають сім вечорів, водячи пальцями по рядках, і поважна, порожня розмова, схожа на теляче ремиґання. З деревориту на стіні дивиться на них струнке дівчатко з янгольським личком, а під ним підпис: «Наша майбутня Королева». А поруч із пістряво-ляпуватої літографії дивиться огрядна літня пані, і підпис: «Наша Королева в день діамантового ювілею».

— Вмозолений хліб — найсолодший, — сентенційно промовила місіс Магрідж, коли я натякнув, що пора б уже їм подумати про спочинок.

На моє запитання, чи допомагають їм діти, Тома». Магрідж відповів:

— Ні, та нам і не треба. Ми з матір'ю будемо працювати, доки нас стане. — Ці його слова місіс Магрідж підтримала енергійним кивком голови.

Вона мала аж п'ятнадцятеро дітей, і всі порозліталися по світу або повмирали. А ось найменша — та живе в Мейдстоуні, їй двадцять сім. Діти вже коли позаводять свої власні сім'ї, то мають доста клопоту з ними, як раніш так само було і в їхніх батьків.

Де тепер діти? Гай-гай, де їх тільки нема! Ліззі в Австралії; Мері в Буенос-Айресі; Пол у Нью-Йорку; Джо помер в Індії — і так заради гостя на кухні вони перебирали їх, живих і мертвих, солдата, і матроса, і колоністову жінку.

Вони показали фотокартку. З неї на мене дивився справний парубійко в солдатській уніформі.

— А це котрий син? — спитав я.

Старі разом засміялися. Син! Та ні, онук, солдат, тільки-но із служби в Індії, королівський сурмач. В одному полку з ним його брат. Так воно й ішло — сини та дочки, онуки та онучки, блукачі по світу та будівники імперії, всі, як один, а старі, що залишилися вдома, — вони працювали й теж розбудовували імперію.

Біля Брами Північної жінка живе,

Все багатство її — це сини,

Тільки виростить сина