Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Людина без властивостей. Том III

Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

138
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129 130 ... 182
Перейти на сторінку:
class="p"> — А ви,власне, озброєні?

 — Увагою й досвідом! — відповів Фріденталь, радий такому приємному запитанню. — Вся штука в тому, щоб придушити будь-який протест уже в самому зародку.

І справді, щойно хто-небудь робив бодай найменшу спробу відійти від стіни, як на нього ту ж мить накидалися санітари й повертали його на місце так швидко, що ці напади здавалися єдиними тут актами насильства. Клариса була з ними не згодна. «Чого лікарі, мабуть, не усвідомлюють, — казала вона собі, — то це того, що такі люди, хоч вони цілісінький день сидять тут замкнені й без нагляду, одне одному не завдають ніякої шкоди; небезпечні вони лише для нас — тих, хто приходить із чужого їм світу!» І їй схотілося з котримсь із них поговорити; вона раптом повірила, що їй пощастить з ним добре порозумітися. Відразу біля дверей стояв у кутку кремезний, середній на зріст чоловік з густою каштановою бородою й колючим поглядом; він згорнув на грудях руки й, прихилившись до стіни, мовчки, зі злістю дивився на відвідувачів. Клариса ступила до нього, але доктор Фріденталь ту ж мить схопив її за руку вище ліктя й спинив.

 — Не з цим, — стиха сказав він.

Фріденталь вибрав Кларисі іншого вбивцю й щось йому сказав. Це був невеличкий, приземкуватий чоловік з гострою, наголо обстриженою арештантською головою. Фріденталь, мабуть, знав його товариську вдачу, бо чоловік одразу виструнчився перед лікарем і, послужливо відповідаючи на запитання, показав два ряди зубів, що якось лиховісно нагадували два ряди надгробків.

 — Ви все ж таки поцікавтеся в нього, чому він тут, — прошепотів доктор Фріденталь до Кларисиного брата, й Зиґмунд спитав у гостроголового крем’язня:

 — Чому ти тут?

 — Сам добре знаєш! — пролунала коротка відповідь.

 — Ні, не знаю, — досить по-дурному заперечив Зиґмунд, не бажаючи відступати одразу. — Ну, то кажи вже, чому ти тут?!

 — Сам добре знаєш!! — уже з притиском повторив гостроголовий ту саму відповідь.

 — Чому ти зі мною так нечемно розмовляєш? — спитав Зиґмунд. — Я справді не знаю!

«От брехня!» — подумала Клариса й зраділа, коли хворий відповів просто:

 — Тому що мені хочеться!! Я можу робити, що мені хочеться!! — знов проказав він і ошкірив зуби.

 — Але ж не можна ні з сього ні з того бути нечемним! — нагадав чоловікові бідолашний Зиґмунд, бо на думку йому, як і божевільному, теж, власне, не спадало нічого кращого.

Клариса була лиха на брата, бо той виконував безглузду роль людини, яка в зоопарку дражнить звіра у клітці.

 — Це тебе не стосується! — по-унтер-офіцерському гаркнув психічнохворий. — Я роблю те, що мені хочеться, втямив?! Що мені хочеться!! — І засміявся чимось в обличчі, але не ротом і не очима, які радше палали лютою ненавистю.

Навіть Ульріх подумав: «Не хотів би я опинитися зараз із цим типом сам на сам». А Зиґмунд уже ледве стояв на місці, тому що божевільний підступив до нього впритул, і Кларисі хотілося, щоб той схопив брата за горло і вп’явся йому зубами в обличчя. Фріденталь задоволено спостерігав, як ця сцена сама собою розвивається далі, — адже колезі-лікареві можна було, мабуть, усе ж таки дещо й довірити, до того ж Зиґмундове збентеження його навіть тішило. Фріденталь зі знанням справи дав напруженню дійти епогею й, аж коли його колега вже не годен був сказати й слова, зробив знак рушати далі. Однак у Клариси знову прокинулося оте бажання втрутитись! Воно чомусь наростало з посиленням барабанного дробу відповідей хворого, Кларисі раптом уже несила стало стримуватись, вона підійшла до чоловіка й сказала:

 — Я приїхала з Відня!

Ця фраза була безглузда, як випадковий звук, видобутий із труби. Клариса не знала, ані що вона хотіла цим сказати, ані як таке спало їй на думку, ані того, чи знає хворий, в якому він місті, а якщо й знає, то слова її були безглузді й поготів. І все ж її не полишало відчуття глибокої впевнености. Адже дива й справді іноді ще трапляються, хоч переважно й у божевільнях. Коли вона сказала про це, стоячи перед убивцею й палаючи від збудження, на нього раптом зійшло якесь осяяння; його зуби-надгробки сховалися за губами, а колючий погляд зробився доброзичливим.

 — О, золотий Відень! Чарівне місто! — промовив чоловік шанолюбно, як колишній міщанин, котрий зажди знає, що й коли сказати.

 — Вітаю вас! — кинув, сміючись, доктор Фріденталь.

Але для Клариси ця сцена набула дуже великого значення.

 — А тепер ходімо до Моосбруґера! — сказав Фріденталь.

Але дійти до Моосбруґера їм не пощастило. Коли вони обережно вибралися з обох дворів і рушили парком угору, до якогось самотнього на вигляд бараку, до них звідкілясь раптом підбіг санітар, що шукав їх, схоже, вже давно. Він підійшов до Фріденталя й довго пошепки переказував йому якесь повідомлення — судячи з міни на обличчі в лікаря, що час від часу перебивав санітара запитаннями, повідомлення важливе й неприємне. Повернувшись із поважним і прикро враженим виглядом до гурту, який очікував його, Фріденталь сказав, що в одному з відділень стався інцидент і кінця йому наразі не видно, тож він, Фріденталь, змушений, на жаль, їхню екскурсію перервати. При цьому насамперед він звертався до поважної особи в Генеральському мундирі, схованому під лікарняним халатом; але Штум фон Бордвер вдячно відповів, що й так уже дістав достатнє уявлення про порядок і прекрасну дисципліну в цій установі і що після побаченого знайомство з іще одним убивцею, зрештою, вже не має значення. Клариса, навпаки, мала таке розчароване й приголомшене обличчя, що Фріденталь відвідини Моосбруґера й ще дещо запропонував перенести на інший день і повідомити Зиґмундові телефоном відразу, щойно цей день визначать.

 — Дуже люб’язно з вашого боку, — подякував за всіх Генерал, — тільки щодо мене, то я, далебі, не знаю, чи мої справи дадуть мені змогу приєднатися до всіх.

Так вони й домовилися зробити, і Фріденталь звернув на стежку, яка завела його за пагорб, де він невдовзі й зник з очей, а решта в супроводі санітара, якого їм залишив лікар, рушили до виходу. Вони зійшли зі стежки й попростували навпростець униз мальовничим схилом, порослим буками й платанами. Генерал скинув халата й весело ніс його на руці, мов плаща на заміській прогулянці, але балачка вже не в’язалася. Ульріх не виявляв бажання ще раз вислуховувати настанови до наступного вечора,

1 ... 128 129 130 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина без властивостей. Том III», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Людина без властивостей. Том III"