Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

того найгіршого, весняного, квітневого й ангінного, до якого люд ніколи не готовий і проти якого безпорадний. За одну добу насипало якусь там піврічну норму, автомобілі грузли по бампери, водії не могли знайти жодної з адрес, легке післяпотягове похмілля підвішувало всю цю дійсність у дещо сюрреальній невагомості. Столиця міфічної України Трудової берегла вірність собі, вражала постіндустріальними руїнами у безпосередній близькості від вокзалу: судячи з ландшафтів, саме тут мали б народитися панк-музика, поезія відчаю та пролетарська меланхолія.

Того разу я приїхав до Харкова вдруге, і вдруге пережив у ньому вже знайоме напівмістичне потрясіння автентикою місцевості.

Ми стояли у тому самому подвір'ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку на другому поверсі — саме того кабінету, саме з неї в неділю 13 травня 1933 року вирвався в подвір'я звук найвлучнішого, ну просто-таки приреченого на влучність, письменницького пострілу. У сусідньому під'їзді, в помешканні Михайля Семенка, напередодні була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потім довго розходилися, співали, вийшовши з під'їзду ніяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напіврозкладеними трупами померлих від голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню ніч. Так мені розповідав про це мій проводир. Саме так я все це й відчув: ось цей двір, але вночі. Але у травні. Але тридцять третього року. І вони співають пісень, народних та революційних. А він обхопив голову руками. Я так відчув, можливо, ще й тому, що кватирка ніби подала знак і ніби сама собою зачинилася — насправді, ясна річ, від вітру. Потім ми піднялися сходами до дверей його, Хвильового, помешкання — так, саме ці двері (пам'ятаю мідну табличку з якимось цілком іншим, зовсім не тим прізвищем), звідси його тіло виносили, ліфта в будинку тоді ще не було, але до чого тут ліфт.

Як воно живеться тій родині в тому самому помешканні? Адже той постріл усе ще лунає. Вони що, не чують його? Привиди не турбують?

Харків — це автентика. Це такий трагічний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов'язково поналипає.

Другого разу нас провадив Володимир Гаряїв (йому тоді вже перевалило за вісімдесят, ще того ж року він помер), останній з живих футуристів, учень того ж таки Семенка, свідок харківської міфології, цього бурхливого (і в патетиці, і у величі, і в комізмі) злету двадцятих років, цих божевільних і безжальних проектів переоблаштування світу з неминучим ощасливленням людства, раси, кляси, нації — проектів, до фанатичного творення яких дивним чином причетна ціла зграя рухливих, наче ртуть, антиподів, серед яких і Марінетті, і Фернан Леже, і Брехт, і Маяковський (харків'янин Ґро Вакар завжди вигравав у нього на більярді, єдиний, хто завжди вигравав у нього на більярді), і невизнаний віденський художник, батько якого звався Шикльґрубер, а також увесь цей Харків, Харків у дійових особах — котру не візьми, за кожною легенда, краса і відчай жестів, неврастенія, постріл Хвильового, смерть.

Ми стояли на Університетській гірці, на одній зі стін було видряпано, чомусь російською, «Без УНА всем хана», пан Володимир провадив манівцями своїх спогадів, мені подобалося, що Семенка він називав Семом, що мав із собою власноручно накреслені різнокольоровими олівцями плани — вулиць, кав'ярень, розташування столів у давно закритих і репресованих редакціях, якась електронна фірма допустила нас до тепер уже свого приміщення («а ось тут сидів Кулик»); на площі Конституції (раніше Миколаївській, потім ще якійсь), поруч із несподіваними сецесійними фасадами Василя Кричевського, ми збилися в тісніше коло — було вітряно і пронизливо. Так буває, коли знагла відчуєш доторк чогось значно більшого, ніж ти міг собі уявити.

ХУСТ, 2007

У цій книжці жахливо мало Закарпаття, яке я іноді вважаю своєю прабатьківщиною і через це завжди хочу в ньому бувати. Родинні перекази, що їх у своєму підлітковому деліріумі я встиг вихопити з таємного перешіптування дорослих, свідчили про якесь велике переселення Андруховичів з Рахова до Станиславова — найімовірніше, десь у другій половині XIX століття. І щось мені підказує, що саме так воно й було, ті перекази не брехали.

Мандрувати Закарпаттям стало моєю ідеєю-фікс приблизно в ті ж підліткові часи. Я десятки разів перечитав виданий у Москві путівник «В горах и долинах Закарпатья» і так само десятки разів подумки облазив (чи облизав?) усі закарпатські замки. Їх я, до речі, перемальовував до спеціального альбому — замок за замком (уявляю собі ті малюнки, я ж зовсім не від цього діла!), а на сусідньому листку того ж розвороту записував про той-таки замок романтичний віршований текст. На щастя, я не пам'ятаю з тих віршів майже нічого. Єдине місце, яке я чомусь не забув, виглядало приблизно так:

І сумними бійницями дивиться

Замок той на квітучу рівнину.

Нам надовго запам'ятаються

Ці зелені від моху стіни.

Про який саме із закарпатських замків написалися мені ці меланхолійно-пубертатні рядки, я знову ж таки не пам'ятаю. Але коли у 1980 році ми вибрали для своєї студентської практики Ужгород, то заповзялися облазити (й облизати) якомога більше їх число. Невицьке, Мукачеве, Середнє, Королеве, Виноградове, і ясна річ — Ужгород. Якісь іще?

Проте до Хуста ми того літа не доїхали. Точніше, одного разу ми його проїхали — у цілоденній автобусній подорожі від нашого кумпана Майора назад до Ужгорода. Ми сіли в той автобус о якій-небудь сьомій ранку у Снятині і справді їхали ним увесь день — через Коломию, Ланчин, Делятин, Яремче, Татарів, Яблуницю, Ясиню, Рахів, Тячів і так далі. Після Тячева була ще Буштина, а потім уже Хуст, де ми простояли хвилин двадцять на автостанції, що дало нам змогу бодай здалека побачити шматки мурів на Замковій горі.

До речі, ніхто з нас тоді ще не знав, що ми потрапили до столиці України — хоч і найменшої з наших колишніх столиць, до того ж загнаної в найзахідніший куток, та все ж і собі не обділеної пролитою за неї кров'ю.

Через двадцять сім років я вперше потрапив до Хуста надовше. Ні, не надовго, а лише трохи надовше — саме настільки, що цього разу в нас вистачило часу на Замкову гору.

І спершу це було спекотне сходження (уявіть собі тільки той липневий пополудень з усіма його прянощами, потом і пахощами!), а відтак захопливе блукання серед кам'яних, буйно сповитих ліанами решток, у хмарах ґедзів і мушви, всередині джунґлів, у роззявленій гнилуватій пащі органічної природи, що ніяк не могла