Читати книгу - "Беру свої слова назад"

популярного полководця на вершину влади...» («Красная звезда», 26 жовтня 2002 р.).

Тим часом у жовтні 1964 року, коли Хрущов нібито мав намір повернути стратега, та не встиг... Жукову було майже 68 років. Останні сім з цих років Жуков не мав жодного зв'язку з армією. А вона за ці роки дуже радикально змінилася. У керівництві партії, держави і армії склалися нові угруповання і клани. І в жодному з цих угруповань у Жукова не було ні зв'язків, ні підтримки і жодного прихильника.

Хрущову не було потреби повертати Жукова на вершини. А причина проста: один в полі не воїн. Не було у Жукова свого угруповання, свого клану.

Свідчить головний маршал авіації А.Є. Голованов: «Коли він був міністром оборони при Хрущові, став оточувати себе підлабузниками, а людей, які відкрито говорили йому про недоліки, просто змітав» (Ф. Чуєв. Солдати імперії. М., С. 318).

Про те ж говорить і «Красная звезда» (29 січня 2003 р.): «Людей такого високого становища у владній піраміді оточувало, як правило, немало підлабузників і кар'єристів. Знаходилися в оточенні Жукова люди, які прагнули звеличити заслуги прославленого полководця. Адже не самому ж Георгію Костянтиновичу приходила в голову божевільна думка вивішувати на дорогах поваленої Німеччини плакати "Слава маршалу Жукову", відправляти на батьківщину десятки трофейних сервізів і килимів, за що маршала й "била" держбезпека в 46-му».

Ну звичайно ж, не сам Жуков зі щіткою й відром обклеював стіни німецьких міст плакатами на славу себе. І вагони краденим барахлом не сам він вантажив. Робили це підлабузники й лизоблюди. Але оточував себе підлабузниками сам Жуков.

Я знову звертаюся до великої формули Ніколо Макіавелі: про розум правителя судять насамперед за тим, яких людей він до себе наближає. Формула ця підтверджена багатьма тисячами років людської історії. І ця формула не на користь великого стратега: не від великого розуму збивав він свою групу з лизоблюдів. Через дефіцит розумових здібностей стратег сформував свій клан з флюгерів. У 1957 році під час повалення Жукова з посади міністра оборони і члена Президії ЦК проти нього одноголосно і дружно виступили партійні вожді всіх рівнів, міністри, маршали, генерали, адмірали. А угрупування Жукова виявилося кисільним. Воно миттєво розповзлося, розтеклося, розпалося. Всі, кого приголубив стратег, сипнули від нього при першому віддаленому гуркоті наближення грози.

Полководці першої величини теж не підтримували Жукова. «У критичні моменти свого життя, наприклад восени 1957 року, Жуков втрачав необхідну підтримку з боку багатьох своїх соратників по війні» (ВІЖ. 1988. No 10. С. 18). Тут теж була причина: і Василевський, і Рокосовський, і Малиновський, і Конєв, і всі інші дуже добре розуміли, чим для них обернеться влада Жукова.

А через сім років опали за спиною Жукова і поготів нікого не було.

Сила будь-якого політика в Радянському Союзі визначалася міццю угруповання, яке стояло за ним. Кожен, хто рвався наверх, формував свою групу, яку тягнув за собою. Один без нічого дереться по прямовисній стіні, вбиває гаки. Група страхує його. Потім по прокладеному шляху, по спущеній зверху мотузці, піднімається вгору група, закріплюється, а лідер дереться вище... Чим сильніша і згуртованіша група, тим вище підніметься лідер, тим вище тягне за собою групу.

У Жукова була величезна горлата ватага. Але кожен у ній думав про власний порятунок. Коли Жуков валився в прірву, лизоблюди, які слідували за ним, у паніці рубали кінці, щоб він їх за собою не потягнув у безодню.

Провалившись у прірву, Жуков залишився один.

Якщо б Хрущову через сім років після падіння Жукова і прийшла в голову навіжена ідея повернути стратега на пост міністра оборони, то свою владу Хрущов таким ходом не зміцнив би, а розхитав. У Жукова не було в той момент своєї опори, а серед противників у нього була вся верховна знать.

Але Жукову все життя страшенно хотілося вірити, що без нього ні Сталін, ні Хрущов не могли прожити. І він про це розповідав зустрічним і поперечним.

Якби Брежнєв помер раніше за Жукова, то розповіді стратегічного генія збагатилися б ще одним епізодом: не міг Леонід Ілліч без мене ніяк, все хотів у владу повернути, зателефонував, поговорили, домовилися, шкода, старий кінці віддав недоречно, уже рука з пером до паперу тяглася указ підписати... Зовсім трішки не встиг... А так би...

– 8 -

Жукова всі любили. Завжди. Навіть коли його зняли з усіх постів, все одно любили. (Принаймні він так розповідав.)

Ось чудова історія: відсторонений від влади Жуков приїхав у санаторій.

«Був тихий час, і ворота замкнені. А сторож кудись відлучився. Стоїмо біля замкнених дверей і потрапити на територію не можемо. Раптом хтось з відпочивальників підійшов до хвіртки, глянув, щось пробурмотів і кинувся назад. Через кілька хвилин біжить ватага молодих офіцерів, радісно вітають, хтось кинувся шукати сторожа.

– Та що ж це, хлопці? - раптом крикнув капітан. - Це ж маршал Жуков! Давай навались.

І висмикнули ворота з петель, повалили їх на землю — витягнулися:

– Будь ласка, проходьте, товаришу маршале!

Так крізь стрій, під оплески, через повалені ворота пройшли на територію санаторію...»

(«Огонек». 1988. No 18. С. 19).

Зворушливо і романтично.

А я звернув увагу на дріб'язок, на дрібничку: командував молодими офіцерами капітан... Звідки Жукову це відомо? В санаторії у нас було прийнято в піжамі ходити. І халат лікарняний ще видавали. Куди не йшло: в майці або в футболці м'ячик було прийнято ганяти. А тут - капітан у погонах. В санаторії. Не інакше як набирався бідолаха здоров'я, не знижуючи пильності та боєготовності, в погонах, в чоботях, при портупеї...

В даному