Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

і кожен з адміністрації, був задоволений, відчуваючи, що недарма їсть хліб; але зараз навіть Бугров, побачивши застигле обличчя юнака-бороданя, не відчував звичного збуджено-урочистого стану. В останньому рапорті підполковник написав, що втікачі, ймовірно, загинули в тайзі. Часто-густо шлях втечі до залізниці або по річці позначений якщо не кров’ю, то розкраданнями й насильством. Цього ж разу все сталося тихо. Спокійно. Чисто спрацювали…

Згадавши Булаха й погоню, Бугров поморщився; мимоволі глянув на Алтая й Уссура. Сидять, як і належить, біля лівої ноги господаря. Заскреготав капітан зубами і пішов до машини. Ще й нині, побачивши будь-яку собаку, він хотів злобливо загарчати, завити по-вовчи, як недавно вив Проф.

Замполіт здивовано подивився вслід Бугрову. Капітан власноручно й з радістю поселяв у карцер порушників режиму. Ребус. Кросворд. Спробуй відгадати! Сивий не допоможе…

Стежа вісімнадцята. Красуня

озгубленим сидів Іванов за робочим столом. Глибоко в душі не замполіт і не майор, а Іван Іванович не проти вдалої втечі Булаха, Сивого й Макара, якщо втеча підштовхнула б їх до нового життя; але для Макара втеча, на жаль, сходинка вниз, останній крок перед падінням. Украй занапастив долю хлопець. Скалічив. Рано чи пізно приб’ється до берега Профа. Безжалісні ножиці. Закон-виправляч став законом-озлоблювачем і погнав у втечу. Повів у непередбачене життя. А можливо, і в небуття…

Сивий і Булах. Тут, мабуть, ще більш складно та заплутано. Усе могло статися під час утечі. Майже не було надії, що зрозуміють у Москві: в Міністерстві геології чи в ЦК, якщо Булах уцілів та дістався б туди. Два поплавці в них жевріли: добровільна явка й Берія. Осідлали б конячку зловживань колишнього всесильного міністра – могли б і випливти. Усе залежало б від слідчого та суддів. Із якими людьми зіштовхне випадок. О-ой-йо-йо, який доважок до терміну могли отримати! І під «вишак» недовго потрапити. Проф і Маестро когось підкололи б[50], а за мокрою справою – уп’ятьох загриміли б уже як банда. «Б-б-б», – зашепотів майор. Гирями висіли на втікачах безкінечні «б», а закінчилося все прозою – кулею й іклами вівчарок.

Ще більше, ніж утеча, замполіта здивував склад групи. Як могли порозумітися-знюхатися запеклі кримінальники та політичні? Не бувало такого на зонах! І бути не може! Ні-хто не чув і про дві самостійні втечі в один день. Збіг неймовірний. І змовитися заздалегідь не могли. Хіба мирно сходяться вогонь і вода?

– Не можуть… Не можуть, – повторював замполіт і линув думками в далекі й, здається, близькі роки, що складалися з найнеймовірніших зустрічей, учинків, подій… Хто міг передбачити зустріч 1939 року…

1

Країна будувала й голодувала, вмирала й народжувала. Небачений ентузіазм та підйом народного духу йшов в одній упряжі зі страхом і підозрілістю. Мільйони за партою, але й мільйони в таборах. Через його, слідчого Іванова руки багато пройшло арештантів. Їх і людьми назвати грішно. Море крові й сліз бачив; сам одержав кулю, носив осколок гранати в стегні, який нагадує про час і про себе, особливо в негоду. Процеси, репортажі, рекорди сплелися в тугий морський вузол – жоден боцман не розв’яже й не зрозуміє, з якого кінця починати.

Усе змінилося вмить. Не за день, не за годину, а саме вмить життя круто й різко змінило долю. Замполіт стулив повіки й немов наяву опинився в підвалі в’язниці та побачив ТУ жінку. Пещена. У неї все навдивовижу було відточено природою. Фігура й обличчя, голос і мідного кольору волосся, манери й одяг. Звичайно, одяг дещо обносився в камері й шкіра обличчя стала матовою, без того рум’янцю, який ще яскравіше висвічував би чарівну красу.

Тяжко працювати з Красунею, як називали її у в’язниці. Можливо, відволікала посмішка, а якщо по совісті, то не можливо, а справді відволікала; відволікав і загадково-закличний блиск очей. Не лише гарна жінка – розумна. Саме розум та краса перешкоджали відчувати, як завжди, що приховує людина по інший бік слідчого столу. Жінку звинувачували. Тяжко звинувачували. Замполіт ні зараз, ні тим паче тоді не міг упевнено підтвердити чи спростувати провину. А керівництво останнім часом квапило, підганяло, вимагало не доведеної провини, а обвинувального висновку й обов’язкового зізнання, підписаного обвинувачуваною. Нервувало керівництво. Нервував молодий сивий слідчий. Лише Красуня зовні залишалася спокійною, упевненою і в собі, і в тому, що ось-ось вийде на волю.

Двері камери, грюкнувши, широко відчинилися. Три чоловіки рішучо-твердою ходою переступили поріг. Кілька секунд найменший, той, що в центрі, розхитувався з п’яток на носки, одним поглядом охопив камеру і тих двох за столом. Запанувала тиша.

– Здорово, хрещенику! Не очікував? Не впізнаєш? – Невеличкий, але статурний чоловік у формі НКВД востаннє хитнувся на носках і заквапився з радісною посмішкою до столу. – Бачу, не впізнаєш. Роки! Минули роки, а світова контра все гуляє! Ливольвер. Гуляєть і не могьом сковирнуть. Вірно, Талан від Бога, гідру смердючу в Бога мати та гнилу душу Христа за пазухою…

Замполіт, а тоді передчасно посивілий слідчий, підхопився, мов підкинутий вибухом. Він і справді не впізнав нежданого відвідувача, доки той не повторив: «гуляєть і не могьом… й у Бога мати». Оторопів слідчий. Застиг стовпом. Захватаєв же залишився стояти, наче жебрак, із простягнутою рукою.

– Бачу, здивував. Старий чекіст – і в правці, – Захватаєв тряс Іванову руку, зазираючи в очі, плескав по плечу. – Що сказав би «Сталевий Федір»?! Або Фелікс Едмундович? Щоправда, мені, на жаль, не довелося бачити його живцем. Біля труни в почесній варті стояв. А живцем…

Захватаєв розвів руками, подивився на свій супровід і знову повернувся до слідчого. Іванов нарешті отямився, хоча не знав, як себе вести. Судячи зі знаків на петлицях,