Читати книгу - "Постріл із глибин"

— Ні те, ні інше. Він був капітаном субмарини, і його єдиним завданням було затопити якомога більше британських кораблів. Ішла війна, і він виконував свою роботу. Але водночас його людяності вистачило на те, щоб урятувати таксу після однієї з атак.

— Супертаємна група шпигунів працювала в Адміралтействі та слідкувала за німецькими субмаринами. Вони знали, що «Лузитанія» сильно ризикує. Чому вони не передали цю інформацію?

— А це і є одна з загадок «Лузитанії»: чому кораблеві дозволили перебувати в британських водах без супроводу, а капітан отримав лише мінімум інформації щодо небезпеки, яка чекала на нього в Ірландському морі. У своїй книзі я пропоную декілька можливих пояснень, а читач уже нехай вирішує для себе.

— Каштана Вільяма Томаса Тьорнера звинуватили в затопленні «Лузитанії» — ті, кому краще видно. Чому?

— Для мене відповідь очевидна: в Адміралтейства була надто важлива таємниця, і її треба було захищати. Але не хочу нікому зіпсувати інтригу — нехай читач дізнається про це з книги.

Найважчий період мого життя — час після виходу книги. І я не про нетерпляче очікування на перші відгуки — хоча це теж доволі напружений час. Ні, найважче для мене — пошук ідеї для наступної книги. Не знаю, чому саме це для мене так складно. Ви, мабуть, уявляєте, що це найбільш приємна частина: сидиш собі на сонечку у дворі в Сіетлі з ноутбуком на колінах, п’єш чай, навкруги гудуть бджоли... Ну, ще іноді нахиляєшся, щоб записати чергову геніальну ідею на аркуші, де вже не вистачає місця. Самовдоволене життя, широка щаслива усмішка на обличчі.

Насправді ж, коли я не працюю над книгою, мій день проходить зовсім не так. Він набагато менш яскравий. Замість бджіл — оси. Я стаю дратівливим, перебувати поруч зі мною — не найприємніше товариство.

Моя подруга придумала вислів, що добре описує мій стан у цій фазі роботи. Вона каже, що я «у темному краю безідейності». Чомусь, коли я закінчую чергову книгу, у мене ніколи немає ідей у запасі. Як би я хотів, щоб було інакше і я міг відкрити пошарпаний записник, де з десяток чудових ідей чекають на втілення. Здається, у моїх колег-письменників усе саме так. Вони ходять довкола, наче фонтани ідей, — скаржаться, що ідей забагато й просто не вистачає життя всіма ними зайнятися, що не можна писати дві книги одночасно, а то й три. Я заздрю цим людям, цим джерелам енергії та творчої сили. «Щастить же вам!» — кажу. А сам хочу сказати: «Якщо ви ще хоч раз поскаржитесь, я вас заріжу». Тут у мене є якесь відхилення, визнаю.

Думаю, це можна пояснити тим, що з кожною новою книгою я розвиваюсь інтелектуально, і тому те, що здавалося хорошою ідеєю, більше не годиться. Наприклад, коли я написав «Isaac’s Storm», книгу про страшний ураган, який зруйнував Галвестон у 1900 році, я швидко зрозумів, що мені більше не цікаво писати про будь-які природні катаклізми. Особливо чітко я це побачив, коли провів цілий день у Сан-Франциско, працюючи з архівними матеріалами щодо великого землетрусу 1906 року. Я сподівався, що знайду хороший матеріал, але виявилося, що це дуже схоже на шторм у Ґалвестоні — наче якийсь підступний робітник архіву просто взяв і замінив у документах слово «ураган» на слово «землетрус». Мені стало дуже нудно. Крім того, була суттєва проблема з точки зору сюжету: у 1906-му землетрус почався раптово, тому в мене не буде ніякої можливості зробити інтригу для читача. Книга про землетрус уже сама по собі є розв’язкою, немає ніякого попереднього розвитку подій.

Так що урагани та землетруси як теми для мене стали неактуальними. Хоча мушу визнати, що, тільки-но я роблю таке загальне твердження, майже завжди мені згодом доводиться взяти свої слова назад. Тепер, коли «Мертвий кільватер» уже побачив світ, я можу впевнено сказати, що морськими катастрофами теж займатися не буду. Мене не зацікавить ані перекинутий пором, ані вибух корабля з боєприпасами в порту, ані вибухи бойлерів на «Султані» у 1865 році (це стало найстрашнішою американською морською катастрофою за всю історію, загинуло 1800 осіб, більшість із яких були молоді хлопці, котрі поверталися додому після закінчення Громадянської війни). Усе, мені це більше не цікаво. Ну, може, краплинку — оцей останній випадок. Але ні. Нєт. Фініто.

Іноді, коли я перебуваю в пошуках нової ідеї, я у відчаї йду нишпорити по поличках моїх улюблених бібліотек, Сюззалло та Аллен, що у Вашингтонському університеті в Сіетлі. Книги беру просто навмання — і найкраще для цього підходить рівень 900 за Десятковою класифікацією Дьюї, де зберігаються старі книги з історії. Вони приємно пахнуть пилом та старим клеєм, а іноді — опосередковано — грошима. Я блукаю між полицями, сподіваючись, що якась назва мене зачепить. Це весело, але марно. Єдиний плюс — тут я відчуваю, що хоч щось роблю, а не просто гаю час, поки мої друзі, як мені здається, фонтанують ідеями, з превеликою радістю розставляють пріоритети серед безлічі завдань і, урвавши хвильку, ставлять свічку в подяку за те, що їм не доводиться страждати так, як нещасному Ерікові.

Проблема в тому, що лише окремі ідеї можуть бути використані для таких історичних сюжетів, якими я займаюся. Власне, успішна ідея для мене має відповідати чотирьом критеріям:

• По-перше, тема, звісно, має бути мені цікава. Настільки, щоб я міг присвятити їй приблизно чотири роки мого життя.

• По-друге, вона має містити розвиток дій або певну рушійну силу — щось, на чому можна побудувати сюжет і зацікавити читача.

• По-третє, має бути об’ємна база архівних матеріалів — телеграм, листів, розповідей та іншого. Коли пишеш таку історію, треба спиратися на рясну палітру реальних, справжніх матеріалів. Самому таке не підробиш.

• По-четверте, ідея має бути досить складною, щоб я міг бути впевнений, що на цей момент ніхто не працює над такою ж книгою. У бізнесі це називають «бар’єром доступу». Може, те, що я скажу, і не по-американськи, але я ненавиджу конкуренцію.