Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

зірок, погаслих уже в день їхнього народження. Бо того туманного вечора ці ресторанні паничі, майбутні батьки молодих інтелектуалів, дрейфусарів по шкоді, були ще не одружені. Рідня вже добирала кожному з них багату пару, але нікого поки що з них не уведено в закон. Поки що примрійні, пожадані для багатьох вигідні шлюби («багатих відданиць» було на призначці чимало, але кількість багатих посагів була куди менша від кількости претендентів) викликали у цих молодиків на оженінні суперництво.

Сен-Лу, на моє безголов’я, затримався: він домовлявся з машталіром, щоб той під’їхав по нас згодом, і я рушив до входу сам. Проходити в обертові двері я не вмів, тому зашамотався, боючися, що з них не вискочу. (Для аматорів точнішого слововжитку зауважмо, що ці двері-тамбур, попри свою мирну позірність, називаються дверми-револьвером — від англійського revolwing door.) Того вечора господар не зважувався вистромитися за поріг, аби не змокнути, але вважав за обов’язок зустрічати клієнтів і стояв сприходу, втішно слухаючи, як гості весело клянуть сльоту, а самі світяться радістю: все-таки добралися, не заблукали! Проте як^тільки він^ уздрів незнайомця, застряглого в шкляній каруселі, вся його усміхнена привітність із нього злетіла. Доказ моєї темноти був такий кричущий, що він насупився, наче екзаменатор, який завзявся так і не сказати сакраментального: dignus est intrareJ.

Як на те, я подався до зали, відведеної для вельможного панства, але господар нецеремонно спровадив мене звідти і грубо, після чого вже грубіянили зі мною і кельнери, показав місце в іншій залі. Мені тут не сподобалося, насамперед тому, що на канапі вже сиділо повно людей, а напроти мене були двері для жидів, двері не обертові, вони раз у раз рипали і гнали на мене холод.

1 Гідний вступити (латин.).

Але пересадити мене господар відмовився. «Ні, пане, турбувати всіх через вас я не можу», — кинув він. Зрештою він одразу ж забув про припізнілого і такого незграбного гостя, — радо вітаючи прибуття кожного одвідувача, що, перш ніж замовити кухоль пива, крильце холодного курчатка чи шклянку грогу, мусив, як у старовинних повістях, «сплатити мито» й оповісти подорожні пригоди, тільки-но вступав до цього теплого й безпечного сховку, де контраст із тим, чого він уник, знову повертав веселощі й дух товариства, такі природні при таборовому багатті.

Один розповідав, як його фурман, гадаючи, ніби вони на мості Згоди, тричі об’їхав Дім інвалідів, інший — як його фіакр, спускаючись по авеню Єлисейських Полів, вшелепався в купу дерев на Рон-Пуен і простояв три чверті години, як то кажуть, ні «но», ні «тпру». За розповідями пішли нарікання на млу, на холод, на мертву тишу вулиць, але виголошувалося й слухалося ці лементи з найживорадіснішими мінами, спричиненими затишною атмосферою зали, де, окрім того місця, де сидів я, було тепло, а також яскравим світлом, якнайрізкішим для очей, призвичаєних до мороку, та гамором розмов, які змов наповнювали вам вуха.

Прибульцям було нелегко затулити уста. Подорожні знегоди через свою незвичність просилися їм на язик, кожен вважав, що такі випадки могли лучитися лише з ним, і вони знай шукали очима, до кого б озватися. Навіть господар не шанувався. «Принц де Фуа тричі заблукав, їдучи від воріт Святого Мартина!» — не боявся він сказати зі сміхом, роблячи такий жест, ніби рекомендував славного аристократа адвокатові-жидові, тоді як іншого часу адвокат був відгороджений від магната бар’єром, через який було куди важче перемахнути, ніж через колючий живопліт. «Тричі! Чи ти ба!» — кинув адвокат, торкаючись капелюха. Принцові була не до шмиги ця репліка, ознака якогось амікошонства. Принц де Фуа належав до гурту аристократів, очевидно, вдатно-го на розпускання губів навіть щодо вельможества, якщо це вельможество не вельми вельможне. Не відповісти на уклін, а як людина ввічлива вклоняється вдруге, хихотіти чи злісно гнути кирпу, вдавати, ніби не впізнаєш старшого чоловіка, настановленого прислужитися тобі, стискати руку і вклонятися лише дукам та дуковим найближчим друзям, з якими дуки їх познайомили, — ось чим хизувалися ці молодики і, зокрема, принц де Фуа. Таку манеру їм прищепила розбещеність раннього молоду (коли навіть молоді буржуа виявляють невдячність і поводяться по-хамському, кілька місяців не пишуть своєму благодійникові з приводу смерти його дружини, а потім, вважаючи, що це в їхньому становищі найпростіше, перестають вітатися), але ще більше вона є породженням снобізму витонченої через край касти. Правда, цей снобізм, схожий на деякі нервові хвороби, які з роками виявляються м’якше, звичайно втрачав войовничість у людей почесного віку, геть-то нестерпних замолоду. Мало старших людей так і шкарубне у своїй зарозумілості. Людині здавалося, ніби, окрім неї, на світі нічого немає, аж це, хай вона бодай принц, виявляється, що є ще музика, письменство, ба, депутатський мандат. Міняється ієрархія цінностей; великий пан сам нав’язує стосунки з людьми, яких колись іспопеляв поглядом. Блаженні ті, кому ставало терпцю чекати і хто — якщо можна так висловитися — мав таку щасливу вдачу, аби в сорок літ тішитися ґречністю та привітністю, що прийшли на зміну жорстокості, з якою вони ті чесноти від себе відкидали у двадцять.

З оказії принца де Фуа треба сказати, як уже про нього зайшла мова, що він належав до гурту, де було чи то дванадцять, чи то п’ятнадцять молодиків, а також до обраного «грона чотирьох». Гурт із дванадцяти чи з п’ятнадцяти душ, — хоча принц становив тут ніби виняток, — мав ту спільну рису, що кожен із цих молодиків був дволикий Янус. Вони були в боргах, як у шовках, і постачальники мали їх ні за що, а проте ці самі постачальники з дорогою душею зверталися до них: «Ваша ясновельможносте, маркізе, ваша світлосте...» Вони гріли надію виборсатися з допомогою достославної «вигідної партії», кажучи інакше — «тугої калитки», але багатих посагів, на які вони зазіхали, було ледве чотири чи п’ять, тому на одну й ту саму відданицю потаймиру важився багато хто. І секрет бережено так суворо, що досить було одному з них прийти до ресторану і сказати: «Мої голуб’ята! Я так вас люблю, що не можу не признатися: я засватав панну д’Ам-брезак» — як ізчинявся гармидер, бо багато хто, вважаючи, ніби в них самих усе пущено на мазані колеса, не мав досить витримки, їцоб погамувати перший*1 відрух люті й подиву. «Тобі що, свербить так женитися, Бібі?»