Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

самих вигнанців. Можливо, він таки завів Агнесу в пастку. Вкотре він згадав промову Тео і те, як невпевнено лунав Давидів голос, коли той казав про небажання захоплювати владу в місті. А ще Лейла... вона точно не схожа на полум’яну революціонерку. Її тримало в цьому підземеллі щось геть інше, і що саме — ще потрібно з’ясувати. Їхня ситуація скидалася на трясовиння, і поруч не було жодної міцної гілки, за яку можна вхопитися.

— Ви маєте рацію, пане Бобриков,— врешті сказала Лейла.— Миритися з цим ми аж ніяк не збираємося. Але і прийняти вашу пропозицію про співпрацю просто зараз — теж. Нам потрібен час. Бодай перевірити ту інформацію, яку ви вже надали.

— Ви дарма зволікаєте.

— Як з вами можна зв’язатися?

— Надішліть завтра телеграму на ім’я Арсенія Пишного за адресою: Робітничий район, вулиця Професора Лампрехта, 15. Напишіть, що отримали вітальну листівку,— на обличчі Бобрикова з’явилося щось на кшталт усмішки.

— Так і зробимо,— кивнув Давид.— Я проведу вас.

Коли люк штабної зі скреготом зачинився за ними, Данило полегшено видихнув. Лейла присіла на край столу і схрестила руки на грудях. Вона дивно посміхалася.

— Що думаєш з цього приводу?

— Що цей покидьок намагається затягнути нас у якусь гидоту, але, схоже, вибору в нас немає.

— Ти йому не віриш? — запитав Федя, який досі мовчав.

— Кому? Росіянинові? — вигнанка засміялася.— Їм ніколи не можна вірити. Я росіянка, я знаю.

Данило задумливо насупив брови й обернувся до Агнеси.

— Хай що там він базікав, а ми маємо звернутися до гарантів уже сьогодні. Ситуація ускладнюється. Ти готова це зробити?

— Так. Що завгодно, тільки б зупинити насильство,— вираз її обличчя був рішучий.

— Може статися якраз навпаки,— посміхнулася Лейла.— Але невизначеність — значно гірше.

— До речі, наскільки я зрозумів, у Леобурзі зараз є якийсь протестний табір? — сказав Данило.— Хотів би поглянути.

Темні очі Лейли заблищали.

— Ну, ходімо, туристе. Я покажу тобі, на що перетворився Леобург.

Розділ З

Коли дзвонять дзвони

Усе, що Данило розповідав про Леобург раніше, геть не збігалося з реальністю. Не було тут ані людей з механічними «собаками», ані гладкого кондитера з пишними вусами, який би запрошував на філіжанку вечірнього чаю до кондитерської. Не рухалися поважно кінні екіпажі аристократів. Над дахами будинків не сновигали дивовижні літальні апарати і не гримів монорельс. Федя все чекав, коли ж Лейла приведе їх до Аристократичного району, але так і не помітив відмінності між центром і Робітничим районом. Ось про що казав Тео. Місто застигло і було схоже на хворого в глибокій комі — лише піднесене до рота дзеркальце давало знати, що це заклякле тіло досі дихає.

Чорні провалля вибитих вікон, бруд, наглухо забиті вітрини магазинів — обриси ледь угадувалися у млявому світлі місяця, єдиному освітленні в цю пору. Вогкий вітер гнав листя, перемішане з лахміттям і листівками, повз розкішні садиби та строгі казенні будівлі з колонами й сумними левами біля входу. Безліч чорних паромобілів, у одному з яких колись їздив Данило, стояли покинуті просто посеред вулиці. Федя здригнувся, згадавши вибух такого «жука» і вогонь, що охопив усе навколо під час їхньої зустрічі з поліційним «крабом». Хлопець глипнув на Агнесу — її обличчя викривив жах: певно, вона теж не очікувала побачити своє місто таким.

Над ними загули мотори, і Лейла наказала сховатися в провулку між будинками, поки вайлуватий поліційний дирижабль нишпорив прожектором по землі. Федя навіть устиг сфотографувати його, але світлина вийшла змазаною через погане освітлення. Акумулятор смартфону майже розрядився, а Федя так і не встиг зняти бодай щось унікальне.

Тільки-но дирижабль полетів, вони рушили далі вузькою діагональною вулицею. Раптово вигнанка зупинилася, вся компанія різко загальмувала, і Федя за інерцією налетів на Данила.

— Так, це щось новеньке,— насторожилася Лейла.— Учора ще не було.

Вулицю перегородила якась махина, що затуляла прохід гігантським заслоном.

Згори на ньому сиділи люди з бляшаними щитами: місячне світло виблискувало на їхніх круглих шоломах з ґратчастими заборолами. Федя здогадався, що це поліціянти, але дехто з них мав темно-сині бушлати й пов’язки з леобурзьким гербом на плечах. Данило щось розповідав про кундшафтерів — місцевих учасників псевдопатріотичних організацій, створених Верховною Радою. Вигляд вони мали менш грізний, ніж поліціянти, проте їх було більше — до десятка. Цікаво, як вони діятимуть, якщо доведеться зупиняти розлючений натовп, адже вони не мали підручних засобів, подумав Федя.

— Гаразд, ходімо в обхід,— скомандувала вигнанка.— Тільки не губіться, шукати вас нема кому!

Компанія пірнула в провулок і ще кілька хвилин петляла закутками Аристократичного району, допоки спереду не зажевріло світло.

Шлях знову перегородила барикада, але цього разу не велетенський бульдозер, а купа стільців, розламаних столів, масивних підлогових годинників, коминкових ґраток, мішків, перин, каміння й тюків сіна зі стайні якогось аристократа. Згори непотребу, на кшталт дзоту, встановили кабіну розбитого паромобіля. Вздовж барикади було розтягнуте брудне простирадло, де червоною фарбою написали гасло німецькою: «Freiheit oder Tod[51]». Федя не зміг перекласти.

На барикаді чатувало кілька чоловіків. Один з них підняв газовий ліхтар, помітивши рух попереду, і Федя побачив вигнанський рубець на його щоці.

— Приветики[52],— мовила Лейла й заторохтіла до них німецькою.

О, знову ці тортури! Складна, різка мова, якою хлопець заледве міг зв’язати два слова: все, що він учив у гімназії як другу іноземну, безнадійно заіржавіло. Феді здавалося, що вигнанка не розмовляє, а нарізає слова гострими лезами — небезпечно, але витончено, наче ілюзіоністка. Мабуть, єдиний плюс від співіснування з Тео — це розуміння іноземних мов, яких Федя доти не знав, але навіть тоді він соромився вимовляти слова, що звучали, наче мольфарські замовляння. Тепер він трохи заздрив Данилові, в якого здібності до мов лишилися навіть після зникнення Едварда. Федя зітхнув і спробував дослухатися до розмови вигнанців.

— Хлопці молодці,— пояснила Лейла, вказуючи на купу мотлоху.— Побудували за пів дня. Слід зробити такі самі на всіх виходах з площі, на найближчих вулицях і біля Австрійського мосту.

— Гадаєш, Оздемір може віддати наказ про штурм? — запитав Данило.

— Хтозна,— знизала плечима Лейла.— Але Бобриков підтвердив мої побоювання: ця мерзота таки щось готує. Ліпше перестрахуватися.

Данило видерся на барикаду і подав руку Агнесі. Вона насилу подолала перешкоду, і Федя поліз назирці. Опинившись нагорі, він простягнув руку Лейлі. Вигнанка осяяла його усмішкою