Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 35

Час знову потягнувся гіркою паленою гумою.

Повернувшись до спальні, я трохи побродила по решті кімнат, щоб все роздивитися. Не стільки з почуття справжньої цікавості, скільки задля бажання не піддаватися чорній зневірі. Інтер'єр очікувано виявився чужинським і незвичайним, і якби я була менш загальмованою, напевно, набагато уважніше розглянула б кожну деталь.

Але, виснажена фізично і морально, я витріщалася на всі ці химерні, дивовижні предмети інтер'єру ніби зі сторони й практично сліпо. Знайшла навіть двері, притому незачинені. Але йти кудись, шукати щось... просто не хотілося. Тікати з планети мені нікуди. Та й не вирішить це моїх проблем, не поверне мене додому. А дивитися визначні пам'ятки, або спілкуватися з кимось, у мене, тим паче немає настрою.

Тож всі мої спроби боротися з апатією і зневірою скоро зійшли нанівець.

Нічого розумного на думку не спадало. Рішення не було. Божевільний страх фізичної смерті, біль жорстокої зради, туга за моїм колишнім зрозумілим, земним життям, тільки посилили й без того розхитаний, пригнічений стан психіки. І чим далі, тим сильніше я почала схилятися до думки, що можливо треба ризикнути й погодитися на умови Хамани, і хай вже буде що буде.

Через кілька годин гнітючої бездіяльності, безцільно валяючись на ліжку, витріщаючись тепер уже в молочно-білу стелю, прикрашену плавними, вишуканими рельєфами, і погладжуючи Тріскальце, що влаштувався поруч зі мною, я раптом чую в сусідній кімнаті якийсь шум. Мій маленький друг злякано смикається і, стрімголов скотившись з ліжка, забивається під дивну конструкцію, яка напевно покликана виконувати тут роль диванчика. І вже звідти посилає мені тихий віброзвук, який за емоційною тональністю дуже схожий на попередження.

− Що з тобою? − підвівшись з ліжка, заглядаю я в укриття бідного Тріскальця.

Схоже, він знову чогось сильно злякався.

І тут, наче на підтвердження цієї думки, із сусідньої кімнати долинають чиїсь кроки.

Може, це Хамана знову з'явилася? Хоча… ні, вона ж взагалі безшумно рухається. Як привид якийсь.

Тоді хто це? Кому дозволили відвідати заручницю?

Здивовано насупившись, випростуюся і в мовчазному очікуванні дивлюся на вхідну арку. І вже через кілька секунд бачу, як у її прорізі з'являється висока постать незнайомої мені імар у довгій чорній сукні.

Ну-у-у... лише на перший погляд, незнайомої.

− Вітаю, Женю, − посміхається мені білошкіре створіння, демонструючи гострі ікла, що виступають з-під тонких губ. У бузкових фасетчастих очах відбиваються десятки моїх розгублених облич.

Цей голос… я його десь чула. До того ж…

− Стривай, ти говориш зі мною мовою на-агарів? − приголомшено видихаю я. − Звідки... Чарпатчхе, це ти?

− Я, − схиляє вона голову. Довгі білі нарости на голові, немов купа тонких змійок, зісковзують їй на груди.

− Капець, − у мого шоку немає меж. – Я… думала, твій вигляд має бути інакшим.

− Він і був. Перш ніж я пройшла через перетворення. Та стадія мого розвитку залишилася позаду, тепер я абсолютно зріла вища імар, − вона розкидає убік тонкі білі руки. А за спиною в неї раптом розкриваються величезні крила, теж білі, зі світло-бузковим малюнком по краю та чорними півмісяцями на кінчиках. − Як тобі мій новий зовнішній вигляд? Цього разу мій власний, як ти хотіла.

– Приголомшливо, – відповідаю цілком щиро.

От кого я точно не очікувала побачити. Вона ж не відгукувалася на мої заклики й прохання про допомогу, коли чортова Хамана засунула мене в той чортів кулястий карцер.

− Дякую, − поважно схиляє голову Чарпатчхе, складаючи крила назад. − Я рада що тобі подобається. І рада, що ми тепер станемо сестрами.

− У сенсі? − округляю очі.

− Ну ти ж завтра... - починає вона, але чомусь раптом замовкає на півслові, наче її щось обірвало. Тілом імар раптом пробігає судома, обличчя на мить спотворюється, а потім відразу стає блаженно розслабленим. – Подругами, Женю. Я хотіла сказати... подругами.

Що це зараз було? Дивно якось... дуже.

− Я прийшла скласти тобі компанію, − добродушно, з якимось надмірним ентузіазмом повідомляє Чарпатчхе. − Можемо обговорити все, що тебе турбує. Я із задоволенням допоможу… розібратися у всьому.

− А ти, значить, в курсі всього, що відбувається, − підозріло звужую очі. — Про те, що мене викрала ця Хамана, яка незрозуміло звідки взялася, теж знаєш?

У тому, що Чарпатчхе знає, я не маю жодного сумніву. Але цікаво послухати, що вона скаже.

− Хіба викрала? − схиляє голову набік моя співрозмовниця. – Хамана забрала тебе від недостойних. Врятувала від долі їхньої безправної іграшки.

− Та невже? − фиркаю.

Ну так. Ну так. Яка великодушність. Наче я просила мене рятувати. Терпіти не можу, коли хтось починає нав'язувати своє розуміння того, що мені потрібно. Натерпілася цього вже донесхочу від матері. Добрими намірами, як відомо, вимощена дорога до пекла. От тільки пекло це чомусь виходить лише для того, на кого ці наміри спрямовані.

− Звісно. Вона тобі допоможе. Ти отримаєш все, чого забажаєш. Потрібно лише прийняти те, що відбувається.

Що далі в ліс, то більше… всяких підозрілих натяків.

− А хто вона взагалі така? Звідки ти її знаєш? Звідки вона знає про мене? – вимогливо дивлюся на білобрисе створіння.

− Вона Хамана. Велика Безодня, Твориця світів, Та що збирає маски, – побожно перераховує Чарпатчхе, навіть не помітивши, як я здригаюся на останніх двох словах. – У цій мові, якою ми зараз говоримо, напевно, найбільш відповідним визначенням для неї буде слово «богиня». Вона з'явилася мені якийсь час тому і запропонувала своє заступництво. Вибрала мене.

Та що збирає маски? О боже. Це ж… мені ж снилося!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍