Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Наступного дня Херонімо сказали, що Бой виявив неабияке бажання поспілкуватися з ним, але для цього щоденних візитів до подвір’я о певній порі вже недостатньо, потрібно було переїхати жити до нього всередину. Бой розпитував про нього. Часом він прокидався вночі з криком, вимагаючи, щоб йому привели його потвору. Херонімо з радістю погодився: перспектива того, що за кілька днів він зможе поговорити зі своїм сином, хай навіть про найбільш рудиментарні речі, наповнювала його радістю, адже до найбільш рудиментарних речей у житті людини належить, серед іншого, і розмноження. Звісно, до Боя потрібно було приходити голим. Басиліо дивився, як Херонімо роздягається в передпокої, після чого відчинив йому двері, дав увійти, а затим замкнув двері на два засуви, ланцюжок і ключ. Тієї ночі таємна рада зібралася на терасі Умберто. Бой сидів в оточенні потвор. Потрібно було прискоритися.

— Ти підготувала документи, Емператрис?

— Так, усі.

— Передай мені їх… І чорнило, щоб підписати. Один, два, тепер копії, генеральне доручення і сім копій до нього… Ця писанина так утомлює… Ці документи менш важливі. А, мій заповіт, усі мої статки передаю в користування кооперативу або товариству, головою якого буде Емператрис, яка бере на себе зобов’язання зі збереження та розширення околиць Ринконади шляхом створення різноманітних рівнів потвор…

Наступного дня, коли вони випадково зустрілися біля ставка з Діаною, підліток дозволив батькові заговорити: він сказав йому, що нехай, що він згоден його вислухати, але лише за умови, що той буде стояти навкарачки, ніби тварина, і що в такому, і тільки в такому положенні він може з ним говорити; Херонімо почав казати йому, що він його батько — але я не знаю, що таке батько — і що його мати… що таке мати… цьому хлопцеві треба все пояснювати, ще й стоячи в такому положенні чи чвалаючи за ним, ніби пес, коридорами, намагаючись усе пояснити, тимчасом як Бой не те що не розумів, а відверто реготав зі сказаних слів. Дійшло до того, що він розвернувся, подивився під ноги, після чого позіхнув і пішов геть.

Щойно Бой зник, Херонімо підвівся. Він став оббігати подвір’я в пошуках Емператрис, щоб розповісти їй про зрушення у їхніх стосунках — не надто успішних, але все ж зрушеннях. Коли він спробував наблизитися до карлиці, та закричала:

— Відійди, ти мені огидний, не торкайся мене, не наближайся до мене, не розумію, чого це Бою так до вподоби ці почвари, від них лише клопіт.

Емператрис відмовлялася його чути. Херонімо здалося, що карлиця вже перегинає палицю. Та він згадав слова, які одного разу сказала йому його кузина: що коли вони перебували всередині подвір’їв, вони не грали, а реагували під впливом правил, установлених ним та Умберто стільки років тому; вони не були вільними, а діяли в межах певних реакцій, визначених Херонімо. Він вирішив, що цієї ночі він поїде… Що він тут робив, принижений і скутий, зрештою, хіба не зачекалися на нього його крісла із сірого оксамиту в бібліотеці жовтого будинку навпроти парку… Боя можна легко відправити в якусь клініку, після чого можна буде розігнати цю потворну мішуру… чи машкару… Він був зморений, раптово відчувши неймовірну втому від цього всього; йому було напрочуд некомфортно, що з його віку насміхалися, що його примушували ходити накарачках, що йому наказували мити шибки, підмітати нескінченні коридори, порожні кімнати, галереї й подвір’я, забивати дошками двері, тинькувати стіни, спалювати старі газети, відчищати брудний зад грайливій Венері, робити піруети, тікати від зграї кульгавих безхвостих коростявих і безвухих псів із неробочими лапами, палаючими очима посередині гіпертрофованих голів, небезпечними іклами, з яких струменіла слина, коритися будь-якій із цих потвор, яких, зрештою, — так-так, чого мені їх боятися, — я можу розігнати, коли мені заманеться… Щодня я збираюся сказати Емператрис, що досить із мене цього фарсу і що я вас усіх позвільняю, та мені ніколи не вдається з нею поговорити, я втомлено падаю на ліжко й бачу вві сні потвор, які мене оточують, я бачу їх після пробудження, я вже й не знаю, які потвори зі сну, а які з реальності, жахливі обличчя зі здоровенними носами, важкими щелепами, ротами, повними зубів, усі вони втомлені від сміху, бо потвора насправді я, про це вони мені кричать удень і вночі в незнайомих коридорах, у яких постійно з’являються незнайомі потвори, хотів би я принаймні зустрітися з тими потворами, яких знаю, але ні, то, певне, мій сон, у якому я бачу коридори, обплетені павутинням, і якщо це сон, то цілком природно, що мої друзі-потвори, ті, що з яву, не можуть потрапити до мого сну, щоб звільнити мене, врятуйте мене від цієї гонитви, в якій мені кричать, що я блазень для всіх довкола, я вже не пригадую, де вихід, мені не знайомі ці коридори й ці подвір’я, їх нещодавно тут встановили, якби я знайшов вихід, то міг би вмовити Басиліо мене випустити, але Басиліо нема, тут вештаються лише схожі на Басиліо люди, його кузени, брати, дядьки, які є подібними до нього, але не ним, тому що вони відповідають мені лише грубощами, коли я благаю їх: Басиліо, відчини, я дам тобі все, що захочеш, тільки дай мені вийти, — але це не Басиліо, бо він кидається в мене камінням, яке ранить мені груди, ці горби, ці хворобливо білі обличчя, голови бульдогів, монструозні велетки переслідують мене перевальцем, все це мої власні почвари, яких я знаю на ім’я і з якими я розмовляв, і які мені відповідали, але зараз вони глухі й німі, тому що єдине, чого вони хочуть, — це переслідувати мене, щоб я врешті втомився, упав на ліжко й заснув, не встигнувши попередити Емператрис про те, що вже досить, хай вона облишить ці ігри, хай усі схаменуться, — але вони переслідують мене й уночі, втомлюючи мене на день прийдешній, стираючи в мені все, крім бажання благати про милість чи хоча би — про перемир’я, але мені цього не дають, вони верещать, кричать, лупцюють мене, глузують із мене, я підношу до обличчя руки, щоб намацати його риси, щоб упізнати їх, хай навіть це будуть звичні риси потвори, так, так, так, я визнаю, що завжди був бридким, що я ніколи не обіймав поважних державних посад і що мене ніколи не любили гарні жінки… Жодних рис цього чоловіка вже не залишилося. Я зупиняюся, спітнілий, захеканий, і бачу перед собою натовп